Ми,браття,козацького роду!

Цікаві факти про українських козаків

sarafan — Tue, 18 Feb 2020 11:59:39 GMT

Цікаві факти про українських козаків

Напевне, ніхто не сперечатиметься, що козаки – досить цікаве «явище» в українській (і навіть світовій) історії. Скільки є різноманітних згадок про них, і не тільки українських. Однак поряд з їх мужністю, силою, хитрістю та розумом частенько зустрічається краплинка містики, яка робить їх чимось більшим, ніж просто вояками. То може й справді запорожці були не такими вже й звичайними?

Маловідомі факти про українських козаків

1.Окрім зброї, сили і вміння гарно битися, козаки мали ще одну значну перевагу – кмітливість та хитрість. Практично завжди їм вдавалось непомітно підкрастися до ворога та застати його зненацька. Звичайно це додавало шансів здобути перемогу.

2. Згадаймо і про оригінальний човен, який козаки використовували для військових походів. Як би дивно це не звучало, але його можна назвати «прабатьком» сучасних підводних човнів. Він складався з двох днищ, між якими розміщували вантаж аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно підпливали до ворогів. Перед початком наступу вантаж викидався, а судно раптово піднімалось на поверхню. Звичайно, це ставало несподіванкою для противника, адже ніхто не очікував, що запорозьке військо може з’явитись з морських глибин Для такого ж діла використовувались перевернуті чайки – славнозвісні човни козаків, котрі не боялись ні штормів, ні ворожих військових кораблів. Їх часто перевертали догори дном, аби непомітно підкрастися до ворога.

3. Запорізьку Січ поправу називають першим демократичним об’єднанням світі. Якщо взяти до уваги, що багато людей прийшли сюди через соціальну несправедливість, то це й не дивно. Всі питання, стосовно життя та діяльності козаків вирішувались голосуванням на радах.

4. Вважається, що у мирний час головною розвагою козаків була пиятика. Звичайно, не обходилось і без цього. Але запорожці також полюбляли і культурний відпочинок: грали на музичних інструментах, співали пісень, танцювали та влаштовували показові бої на втіху собі та іншим. Також було у них багато справ по господарству, адже на Січі жінок не було, то ж доводилося поратися самотужки

5. А от у походах пиячити було суворо заборонено. Порушення цього правила прирівнювалось до зради і могло каратись смертю.

6. Зрозуміло, що сімейне життя козака було складним, якщо взагалі було. Але вони знаходили побратимів на Січі, за яких усе ладні були віддати. Подейкують, що був у них навіть особливий ритуал, під час якого воїни обмінювались власними натільними хрестами. Це означало вірність один одному.

7. Закони на Січі були досить жорстокими. За крадіжку чи вбивство одного з побратимів, козак не те що платив життям, а робив це в доволі жорстокій формі: його могли поховати живцем разом з небіжчиком, або бити кийками, що часто закінчувалось фатально. Так, можна сказати, що це не гуманно, зате дисципліна була відмінна.

8. Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками. Вважалось, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє. Деякі історики притримуються теорії, що після прийняття на Русі християнства їх переслідували князі та греки.

Тому волхви-язичники створювали невеликі об’єднання далеко від великих міст – січі. Там вони навчали майбутніх воїнів бойовим мистецтвам, обрядам та звичаям.

Про характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали» і що вони «могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників – на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств»…

9. Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. Подейкують, що на Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси… Окрім того самі козаки та гетьмани часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.

10. Запорізьку Січ можна по праву вважати першим політичним формуванням на території України, так як у неї були всі ознаки республіки, вона була незалежною і всі європейські країни намагалися налагодити з нею дипломатичні відносини.

11. Одного прапора для козаків не існувало, однак з 17 століття зайшла мова про головний стяг запорізької держави. На ньому було зображено Архангела Михайла на червоному фоні з одного боку, і білий хрест, золоте сонце, півмісяць і зорі – на іншому.

А своєрідним гербом став козак з мушкетом. Цікаво, що на прапорах козаків часто зображали шестикутну зірку. Однак іудеїв це ніяк не стосувалось. В давнину це був символ магії або емблема окремих родів. Тоді це був досить популярний знак, який означав гармонію.

12. Що стосується характерної зачіски та вусів українських лицарів, то кажуть, що козаки успадкували їх від язичницьких предків. Традиція голити голову та обличчя передавалася від місцевих племен до Київської Русі і так з часом дійшла і до козаків. Історики кажуть, що у древніх слов’ян немає жодного бога з бородою чи довгим волоссям, а отже такий образ вважався здавна божественним.

13. Існував у запорожців цікавий звичай. Їхні курені були завжди відкриті. Мандрівник чи перехожий може зайти туди, погостювати, попоїсти і рушити далі в дорогу. І це навіть якщо господаря немає вдома. Однак існувало суворе правило, з куреня нічого не виносити, а інакше – покарання.

А як хтось знайде якусь річ на Січі, прив’язує її до високого стовпа. Як за три дні власник не знайдеться, то і річ переходить у володіння того, хто її знайшов.

Розповідають, що на Хортиці досі росте величезний дуб, оспіваний у козацьких піснях і легендах. В деяких з них розповідається, що запоріжці проводили під ним свої обряди, йдучи на бій. Подейкують, що цьому дереву уже 700 років.

Козацькому роду нема переводу

Всупереч поширеній думці, буцімто Катерина II знищила козацтво наприкінці XVIII століття, українські козаки існували й пізніше, навіть у XIX столітті. Так, під владою Російської імперії перебували Катеринославське (1787–1796), Чорноморське (1787–1860), Бузьке (1803–1817), Дунайське або ж Новоросійське (1828–1868), Азовське (1832–1865) козацькі війська. Козаків Чорноморського війська 1792 року переселили на Кубань, завдяки чому згодом постало Кубанське козацьке військо. На землях, підконтрольних Османській імперії, з 1775-го до 1828-го існувала Задунайська Січ, а з 1853-го до 1877-го – корпус козаків оттоманських, який неодноразово воював проти росіян в Румунії та Болгарії.

Але і це ще не все. У складі Габсбурзької монархії на теренах сучасної Сербії з 1785 до 1805 року перебувала Банатська Січ. Її заснували задунайські козаки, які не хотіли служити туркам.

Нащадки козацьких гетьманів прийшли до влади в Україні у XX столітті. Наприкінці квітня 1918 року гетьманом України проголосили Павла Скоропадського, предок якого Іван Скоропадський гетьманував на Лівобережжі з 1708 до 1722 року.

Міністром закордонних справ став Дмитро Дорошенко – нащадок гетьманів Михайла, Дорофія, Андрія, Григорія і Петра Дорошенків. Міністром праці став Володимир Косинський – нащадок гетьмана Криштофа Косинського. Канцелярію Павла Скоропадського очолив Іван Полтавець-Остряниця – нащадок гетьмана Якова Остряниці. Резиденцією Скоропадського завідував Михайло Ханенко – нащадок гетьмана, також Михайла Ханенка.

Крім того, Павла Скоропадського оточували численні нащадки козацької старшини. Так, Микола Сахно-Устимович і Федір Лизогуб у 1918 році стояли на чолі уряду, а особистим ад’ютантом гетьмана був полковник Василь Кочубей – далекий нащадок того самого генерального судді Кочубея, котрий зрадив Івана Мазепу.

Amazing Ukraine

360 років тому обрано гетьманом України Івана Виговського

sarafan — Thu, 26 Oct 2017 17:01:37 GMT

"Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна - Україною, ми є військо непереможне" (Іван Виговський).

Іван Виговський – єдиний український гетьман, що не підписав жодних статей і єдиний, кого тричі козацька старшина підтверджувала на посаді гетьмана України.

Після смерті Богдана Хмельницького Україна перебуває в страшній руїні, яка висмоктує усі соки з країни, стримує її розвиток у всіх галузях. Перед козацькою старшиною постає вибір: хто зможе далі повести Україну самостійницьким державним курсом. Старшина бере до уваги передсмертне прошення Богдана Хмельницького, в якому мова йдеться про те, щоб зробити гетьманом його молодшого сина – Юрія (Юрася). Але вже через тиждень в садибі Хмельницьких відбувається таємна рада, на якій, порадившись, Юрій Хмельницький складає булаву, також складають свої повноваження генеральний писар, возний і осавул. Булаву вручають генеральному писарю Івану Виговському. Так він і став гетьманом, точніше – регентом Юрася.

Майже одразу він відсилає послів до кримського хана з метою налагодження відносин.

16 жовтня 1658 року в Чигирині підписується Перший українсько-шведський договір.

Але самостійницький напрям політики Виговського не подобається московському цареві, який вважав, що козацька старшина повинна була просити в нього дозволу на вибори нового гетьмана після смерті Богдана Хмельницького. На переговорах Москва не визнає Виговського гетьманом України та величає його писарем. Саме так його було названо в офіційних документах. В них московський цар скорочує козацький реєстр з 60-ти тисяч до 40-ка тисяч чоловік, а коли помре Київський митрополит, його вибори повинні відбутися з дозволу Москви.

Виговський на козацькій раді прочитав висунуті царем нові пропозиції та зробив заяву, що не хоче зверхності над Україною й складає булаву, але йому її повертають. Таким чином він вдруге стає гетьманом.

Цар вирішує добитися зверхності на Україною шляхом розколу козацької старшини. Москва починає шукати людей, які б хотіли бути гетьманом. Звісно ж, такі швидко знайшлись. Самовисуванцем виявився полтавський полковник Мартин Пушкар (Пушкаренко).

Московський воєвода їде на Полтавщину до Пушкаря, щоб остаточно визначити його позицію. Як виявилось, Пушкар згоден був на все заради булави. Москва дізнається, що не всі запорожці задоволені вибором Івана Виговського в гетьмани. Воєвода їде на січ і веде розмову з Яковом Барабашем. Йому теж обіцяє булаву. Таким чином, самі цього не знаючи, обидва починають боротьбу проти Виговського. Виговський запрошує Пушкаря до Чигирина. Але він не відповідає на запрошення. Тоді Виговський збирає військо та йде з нам на Полтаву. Але вчасно отримавши інформацію про наступ Івана на Полтаву, Мартин Пушкар біжить на територію Московії.

Іван Виговський закликає усе козацтво на раду в Переяслав. Козацька старшина втретє підтверджує Виговського на посаді гетьмана. Цей випадок – унікальний в історії українського гетьманування, адже жоден з гетьманів на був тричі підтвердженим на своїй посаді.

Але гетьманування Виговського не дає спокою московському цареві. Вже після того, як люди від царя почали тероризувати родичів Виговського, він звертається за допомогою до хана.

Під Полтавою, влітку 1658 року, козацьке військо Виговського розбиває сили дейнеків тим самим придушує повстання під проводом Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою. В той час Барабаш із загоном своїх прихильників 15 червня 1658 з'явився в розташування Бєлгородського воєводи князя Григорія Ромодановського. Проте 24 серпня 1658 року був захоплений у містечку Гоголеві гетьманськими військами і страчений у вересні у Чигирині.

Виговський розуміє, що обурення йде зі сторони Москви. Тоді з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною під містом Гадячем 16 вересня 1658 року підписується Гадяцький трактат, який передбачає входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського». За цим договором гетьманська Україна ставала третім рівноправним членом двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Але через те, що Польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його основні положення, позитивний перетворень так і не сталося. Ознайомившись із варіантом Гадяцького трактату, привезеним в Україну, Іван Виговський з гіркотою зауважив: "Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз".

Навесні 1659 року, коли Москва дізнається про цей договір, вона йде з наступом на Київ. Першою перешкодою на шляху московських військ до Києва стає фортеця Конотоп. Як би не намагались війська швидко подолати цю перешкоду, фортеця не здавалась. Саме тут 7 липня 1659 року відбувається Конотопська битва.

Хан планує вдруге за свою історію йти на Москву. Але раптово його військо розвертається на 180 градусів і йде зовсім не в бік Москви, а в Крим. Звідти повідомили, що запорожці на чолі з Іваном Сірком палять Крим. В помсту, по дорозі в Крим хан палить Полтавщину. А проти Виговського починає назрівати бунт.

Виговський, вважаючи себе «яблуком роздору», складає булаву. І гетьманом вибирають молодого, недосвідченого Юрія Хмельницького.

Москва блискуче використала внутрішню нестабільність України на свою користь. Військова перемога не означає перемогу політичну – це засвідчила війна 1658-1659 років. А московські політики, використовуючи провокаційні способи ведення політики, вічно підливали масла у вогонь, розпалюючи внутрішні конфлікти і запускаючи процес знищення козацької державності. Та, не зважаючи на всі негативні наслідки для України, ця війна вкотре показала всьому світові українську силу та жагу до свободи. Показала, що українці не забули як тримати зброю в руках за волю свого народу.

Протягом серпня-вересня 1659 р. Виговський втрачає підтримку правобережної старшини, яка була його опорою в роки гетьманства. Саме в середовищі останньої визріває план здійснення "двірцевого перевороту", в результаті якого гетьманська булава переходить до Юрія Хмельницького.

Іван Виговський - щирий патріот України, один із найвизначніших українських діячів середини XVII ст., політик, дипломат, професійний, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. Він повстав проти панування Московії в Україні й відстоював незалежність Української держави.

Максим Сердюк

Звичаєве козацьке право – запорука існування козацьких громад.

sarafan — Sun, 28 Feb 2016 13:55:14 GMT

Анатолій Грива

Україна єдина у світі країна, яка має феномен під назвою "Козацтво". Козацтво – це своєрідний світогляд, який властивий лише українцям, це козацька громада вільних людей, які ніколи не мирилися у покорі до влади над собою людей, які мають життєві цінності, відмінні від козацьких.

Це козацька громада, яка має унікальний державотворчий чин – козаки в усі віки творили власні республіки, за власними традиціями обирали собі отамана і повністю підкорялися йому. А коли отаман не виправдовував довіри козацької громади, тоді громада, знову ж таки за власними традиціями, забирала у нього надані повноваження і навіть могла засудити його до страти за скоєні злочини.

Запорозька Січ. На українських землях багато століть господарювала козацька громада під назвою "Вольності Війська Запорозького",

чи "Запорозька Січ". Це була окрема держава – козацька республіка на чолі якої стояв її глава – Кошовий отаман. Ця козацька держава мала власний уряд, військо, чітко означені державні кордони, державну мову, релігію, державні системи: господарську, фінансову, податкову, судову, освіти та виховання, вела самостійні міждержавні стосунки з іноземними державами, торгувала з ними. У цій козацькій республіці діяло власне звичаєве козацьке право, яке гарантувало вільне та заможне життя своїм громадянам.

У 1734 – 1775 рр. діяла Підпільненська Січ (чи Нова Січ). Вона була заснована в Червоному Куті між лівим берегом річки Базавлук та правим берегом річки Підпільної. На Січі традиційно розміщувалися 38 куренів, які мали кожен свого виборного отамана. Підпільненська Січ мала паланкову структуру: 9 паланок, які очолювали полковники. Паланки розміщувалися: 6 – на лівому березі Дніпра: Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська і 3 – на правому: Бугогардова, Інгульська, Кодацька.

Поступово Запорозьку Січ було підпорядковано владі гетьмана Кирила Розумовського, який у свою чергу підлягав імператриці Російської імперії. Військове російське керівництво в Україні не рахувалося з владою гетьмана і поводило себе на Україні, як їм забажається. Землі Січі за указом російської цариці Катерини II почали роздавати під заселення іноземцям, а у червні 1775 року за її наказом Січ була повністю знищена російськими військами. На час ліквідації Січі населення республіки "Вольності Війська Запорозького" сягало 200 тис. чоловік. Кошовий отаман Петро Калнишевський 25 років був ув'язнений в кам'яній ямі в Соловецькому монастирі, військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були заслані до Тобольського монастиря, де вони і загинули.

У 1950-х роках рештки легендарної козацької столиці були затоплені при будівництві Каховського водосховища, чим наступні покоління були позбавлені можливості вивчати історію, захоплюватися величчю і славою нашого роду.

Військо Запорозьке. У 1649 році на території сучасної України в результаті національно-визвольної боротьби виникла нова держава під назвою "Військо Запорозьке" (або інша назва – Гетьманщина), яка утворилася внаслідок цієї боротьби, була юридично зафіксована Зборівським договором 1649 року та існувала на території центральної і північно-східної України. Першим правителем цієї держави був гетьман Богдан Хмельницький, який завжди у своїх офіційних зверненнях наголошував на тому, що його держава

є правонаступницею Русі.

Блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами й під Корсунем, поширення повстання на лівобережні та правобережні українські землі, врешті розгром польського війська під Пилявцями й визвольний похід на західноукраїнські землі спричинили відродження української державності.

23 грудня 1648 р. м. Київ урочисто зустрів Богдана Хмельницького на чолі козацького війська. Для народу він став "відновлювачем віри", "рятівником всієї Русі", "батьком вітчизни", "руським Мойсеєм". Вони називали його не інакше як "найяснішим", "від Бога даним", "великим гетьманом".

Українські землі були звільнені від іноземного панування, політична влада перейшла до козацької старшини, відбулося запровадження полково-сотенного адміністративно-територіального устрою, козацьких судів і судочинства, сформована національна армія. Виникла держава республіканська за формою правління і унітарна за своїм устроєм. Козацька республіка під назвою "Військо Запорозьке" мала свій Державний герб, власну територію, Державну мову – українську. Першою столицею цієї козацької республіки стало місто Чигирин.

На розвиток козацької держави "Військо Запорозьке" визначально вплинули три міжнародні договори:

- Зборівський договір 1649 року, підписаний гетьманом Богданом Хмельницьким і королем Речі Посполитої Яном II Казимиром;

- Гадяцький договір 1658 року між "Військом Запорозьким" і Річчю Посполитою;

- Переяславські статті 1659 року – українсько-московський договір, підписаний гетьманом Юрієм Хмельницьким і московським уповноваженим боярином князем О.Трубецьким.

Предметами домовленостей у цих трьох договорах були земля, віра і вольності. Саме ці три елементи визначали незалежний статус козацької держави.

За Зборівським договором:

земля – земля запорозьких козаків вздовж рік Рось і Сула набували статусу федеративного з'єднання польсько-литовської Речі Посполитої, причому вводилася низка обмежень у правах для поляків;

віра – унія з Римською церквою затримувалася, грецьку віру дозволялося сповідувати по всьому королівству і навіть у Кракові, командувати реєстровими козаками призначався лише один із начальників грецької віри, на посаді київського воєводи повинен був бути магнат грецької віри, Київський митрополит грецької віри дістав право засідати в Сенаті серед католицьких єпископів і займати там дев'яте місце;

вольності – проголошувалося прощення Хмельницькому і всім його козакам, відновлення козацького війська в його колишній формі, кількості і вольностях, реєстр козацького війська збільшився до 40 тис. козаків (вони повинні були отримувати сукно на одяг і по десять золотих на зброю).

За Гадяцьким договором, згідно з яким Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав:

земля – Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою "Велике князівство Руське";

віра – унія мала бути скасованою, урівняні в правах православна і католицька церкви;

вольності – зберігалося гетьманство, бойові дії проти Речі Посполитої повинні були припинитися.

Згідно з Переяславськими статтями, які фактично скасовували Гадяцьку угоду:

земля – московські війська розташовувалися в усіх найбільших містах України (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві), їх фінансове та матеріальне забезпечення здійснювалося за рахунок місцевого населення;

віра – Митрополит Київський підпорядковувався Московському патріархату, який, до речі, тоді не був визнаний Константинополем;

вольності – гетьманові заборонялося брати участь у міжнародних справах, козакам заборонялося вести війну, обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників без згоди Москви.

З цього робимо висновок, що з 1659 року Московське царство повело цілеспрямовану політику, направлену на захоплення руських земель і ліквідацію будь-яких прав на неї місцевих руських князів чи гетьманів. Московія не визнавала козацький державний устрій Русі та нав'язувала свою імперську ідеологію, що зумовило виникнення "вічного" конфлікту між московською владою та козацькою старшиною за право володіння руськими землями. Цей конфлікт існує до сьогодні.

Як результат такої агресивної політики Москви по відношенню до незалежної руської держави стало створення імперії під назвою "Росія", яка була проголошена Петром I у 1721 році.

В Советской исторической энциклопедии, том. 12, на сторінках 142 і 210 читаємо:

- "Российская империя – официальное наименование российского феодально-абсолютистского государства, установленное после победы России в Северной войне 1700-21 в связи с принятием Петром I в 1721 титула императора и существовавшее до Февральской буржуазно-демократической революции 1917 (до отречения Николая II от престола 2 (15) марта 1917);

- Россия – название, обозначающее страну и государство, населенное русским народом; в политическом отношении до Великой Октябрьской социалистической революции 1917 означало, как и названия "Российское государство", "Российская империя", всю совокупность территорий, входящих в состав государства и населенных как русскими, так и нерусскими народами".

З українськими гетьманами, які заявляли про свої права, царський уряд розправлявся, як зі звичайними бунтівниками. Їх засилали до Сибіру, катували, знищували фізично: у 1663 році відрубали голову гетьманові Якиму Сомку,

у 1672 році мордували у Москві, а потім заслали з родиною до Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного, у 1786 році до Сибіру разом із сином Яковом заслали гетьмана Івана Самойловича, а його брату Григорію відтяли голову.

У 1708 році вперше було випробувано підступну ідеологічну зброю –

за намагання позбавитися гніту Москви гетьмана Івана Мазепу та його соратників оголосили зрадниками та віровідступниками, а російський царизм – захисником прав і вольностей Русі-України. Розгорнулася політика підтримки зрадників і переслідування патріотів. Щоб знищити національну самосвідомість українців (руських людей), їм стали висвітлювати їхню власну історію

з позицій інтересів Росії.

У середині XVIII ст. в Україні було ліквідовано гетьманство, козацько-територіальний устрій замінено на губернії, звичаєве козацьке право було поставлено поза законом, почалося впровадження кріпацтва.

Розселення українських козаків за межі України спричинило утворення низки нових козацький республік: Задунайської Січі, Банатської Січі, Кубанського, Терського та інших козацьких військ. І всі ці республіки були створені козацькими громадами, які жили за нормами звичаєвого козацького права. Козацькі традиції українські козаки принесли тоді і в Галичину.

1917 – 1921 рр. До 1917 року в Україні зберігався козацький військово-соціальний стан, козаки проходили військову службу в козацьких і в не козацьких полках регулярної російської армії. Царському уряду було вигідно існування такого козацького стану, бо, надавши певну свободу козакам в управлінні своїми землями та суттєво не порушуючи звичаєвий козацький уклад життя, він отримував військо, яке знаходилося в постійній готовності до виконання бойових завдань, добре навчене та матеріально забезпечене за рахунок самих же козаків, військо, якому військові традиції передавалися за спадковістю. Причому козацькі землі Дону, Кубані, Тереку та інші мали офіційний статус "козацьких військових земель", які не входили до складу Росії, а поєднувалися з нею федеративними зв'язками, і на цих козацьких землях діяло козацьке самоврядування за звичаєвим козацьким правом.

Після відречення від престолу російського царя Миколи II козаки стали вільними від зобов'язань перед російськими царями і почали створювати на своїх землях України, Дону, Кубані та Тереку незалежні держави. Були спроби створити єдину козацьку державу, до складу якої увійшли б усі ці землі.

В Україні з березня 1917 року за ініціативою самих козаків, без підтримки державних органів, почали створюватися українські добровільні озброєні формування Вільного Козацтва призначені "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу", для управління територіями почало запроваджуватися звичаєве козацьке право. У квітні 1917 р. на козацькому з'їзді у Звенигородці були прийняті такі рішення:

- Вільне Козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу.

- Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років.

- Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі,

а також тих, хто мав кримінальні злочини.

- Всіма справами організації завідують ради козацької старшини.

- Командна старшина є виборною.

16-20 жовтня (3-7 жовтня за старим стилем) 1917 р. у м. Чигирині на Черкащині відбувся з'їзд Вільного Козацтва, на якому було остаточно організаційно оформлено "Вільне Козацтво" як політична та військова сила.

У роботі цього з'їзду взяли участь 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих вільних козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані.

Делегати з'їзду зверну¬лися до населення із закликом озброюватися, рішуче бо¬ротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, створювати у селах – сотні, у волостях – курені, у повітах – полки, у губерніях – коші на чолі із сотниками, курінни¬ми, полковниками, отаманами та іншою старшиною.

На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну ра¬ду) Вільного Козацтва у складі 12 осіб, яка дислокувалася в м. Бі¬лій Церкві. Почесним отаманом Вільного Козацтва став командувач 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський, а наказним військовим отаманом і генеральним писарем Іван Полтавець-Остряниця.

Українська Центральна Рада підтримувала ідею організації загонів Вільного Козацтва та прагнула надати вільнокозацькому рухові чітких

ор¬ганізаційних форм. 13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат затвердив обов'язковий для вільнокозацьких організацій Статут Вільного Козацтва на Україні, який суворо регламентував діяльність вільних козаків. Вільні козаки присягнули на вірність Україні. Загони Вільного Козацтва стали основою формування Армії УНР, Української армії гетьмана П.Скоропадського, а також входили до складу Галицької армії ЗУНР.

У період з січня по березень 1918 р. під час окупації України більшовицькими військами Вільне Козацтво контролювало величезну територію, не допускаючи противника в ці райони. У 1918 році і наступних роках Вільне Козацтво влилося до Українських армій, які безпосередньо від початку були формаціями козацькими. Військові частини, які були сформовані з самих козаків, були боєздатними та високопатріотичними військовими формуваннями. Назви військових одиниць говорять самі за себе: 1-й Український козацький полк ім. гетьмана Б.Хмельницького, Запорозький корпус, Запорозький полк, Гайдамацький кіш Слобідської України, Одеська гайдамацька дивізія, Гайдамацький кінний полк ім. кошового К.Гордієнка, Звенигородський кіш Вільного Козацтва, Дивізії Синьожупанників, 1-ша Козацько-стрілецька дивізія (Сіра дивізія чи Сірожупанна дивізія), Чорноморський і Запорозький козацькі коші, Харківський Слобідський Кіш, Козацький загін ім. Ґонти, Перший кінний полк Чорних запорожців, Запорозька Січ (Юхима Божка) та інші. Були збережені й традиційні принципи формування українського козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні. Те ж стосується й елементів одягу. Запроваджувалися традиційні для українців козацькі однострої: козацькі жупани (червоні, сині, сірі та чорні), шаровари, смушкові шапки із червоними чи чорними шликами, козацькі пояси та ін. Відповідним став і зовнішній вигляд українських козаків з традиційними козацькими вусами, голеними головами, із яких збігали войовничі оселедці.

З приходом до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського почала реалізовуватися концепція розбудови Української Держави 1918 р. на козацько-гетьманських засадах, яка мала ідеологічне підґрунтя і реальну політичну організацію. У червні 1918 р. гетьман видав наказ про організацію козацтва як окремого напіввійськового стану, спираючись на лицарські традиції козацтва, які жили у спогадах населення, з метою створити із заможного селянства добре організований і озброєний прошарок населення, на який міг спиратися гетьман.

У липні 1918 р. було видано "Статут українських козаків", проект якого підготував генеральний писар гетьмана військовий старшина І.Полтавець-Остряниця. Цей документ складався з трьох частин. У першій були сформульовані національно-державні принципи козацького руху в Україні, другу становив "Статут Організації Козацьких Громад" і третя мала назву "Як заснувати козацьку просвіту". Серед окремих положень першої частини визначалися "мета козаків, лад на Україні, справи економічні, суд на Україні, справи козацькі, тактика козаків". Загалом це складало своєрідну програму будівництва козацької держави, в якій головні державні посади мали належати особам козацького стану. Зокрема підкреслювалося, що "на чолі України і Козацького війська, як по нашим стародавнім звичаям, повинен стояти Гетьман і весь останній уряд повинен бути складений на суто історичних умовах. Військова влада на губерніях, належить "Кошовим Отаманам", на повітах – "Полковникам", на волостях – "Курінним отаманам", на селах – "сотникам". Адміністративна влада на губерніях належить "Генеральному Старості", на повіті – "Старості", на волості – "Старшині", на селі – "Соцькому".

Згідно з історичною традицією козакам належало й одягатися. Членам козацьких громад дозволялося, за "прикладом козаків Кубанців і Терців, носити Черкески різнокольорові". На їхньому одязі передбачалися особливі відзнаки, що вказували на належність до козацьких товариств. Крім того, всім військовим отаманам і генеральній старшині належало мати "перначі і бунчуки, а також убрання згідно з історією".

Для козацьких товариств встановлювалися відповідні прапори і хоругви, про що в Статуті зазначалося: "Громада: Має жовто-блакитний прапор і козацьку корогву з одного боку малинову, а з другого – зелену. На Малиновому – Герб України, а на зеленому Хрест та зорі, по карнизам написи і назва громади. Просвіта: Має жовтий прапор з портретами якого-небудь письменника. Братство: Має блакитний з якою не-будь іконою, або святим патроном братчиків. Січовики: мають Малиновий з Гербом війська Запорозького. Генеральна Козацька Рада: Має білу корогву з Нерукотворним образом і Покровою і 12 білих бунчуків. Всі прапори по карнизу обшиті золотою бахромою і мають бути посвячені з великим торжеством".

Для провадження свого діловодства кожне козацьке товариство як юридична особа повинно було мати свою особисту печатку "з надписом і гербом Війська Запорозького".

Основні статті статутів Генеральної козацької Ради, Українських козаків та Організації козацьких громад створили ґрунт для прийняття Радою міністрів Української Держави Закону "Про відновлення українського козацтва", який був затверджений гетьманом 10 серпня 1918 р.

Гетьманським універсалом від 16 жовтня 1918 р. було відновлено українське козацтво. Козаки однієї губернії становили кіш, яким керував кошовий отаман, котрий підпорядковувався гетьману. Кіш складався з кількох полків, в які об'єднувались козаки з декількох повітів. Окрім гетьмана всім козацтвом керувала Велика Козацька Рада, яка складалася з 32 членів.

Керівництво радянської Росії надзвичайно агресивно поставилося до відродження українського козацтва. 24 січня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП (б) випустило секретну директиву, підписану Яковом Свердловим, у якій говорилося: "Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, що брали участь – пряму або непряму – у боротьбі з Радянською владою... Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів... Всім комісарам, призначеним у ті або інші козачі поселення, пропонується проявити максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки". У 1920 р. радянською владою козацький стан на території колишньої царської Росії був скасований. 25 березня 1920 р. був виданий декрет про скасування "козацьких військових земель", які після цього були включені до складу радянської Росії.

1941 – 1945 рр. З початком Другої світової війни козацтво стало основою творення українських військових частин, які брали участь у боях в різних угрупуваннях військ, у тому числі і тих, що вели бойові дії одні проти других. Козацтво вміло використали уряди двох імперій: Радянського Союзу та Німеччини, які вели між собою смертельну боротьбу. Крім регулярних козацьких військових частин у складі воюючих армій більш характерними для козацтва були військові формування, які застосовували тактику партизанської війни та самооборони на підконтрольних їм територіях. На цих територіях (наприклад, Олевська республіка на Волинському Поліссі) створювалися органи самоуправління та самооборони, які забезпечували там життєдіяльність українського населення, захищаючи його як від радянських, так і від німецьких, польських та інших військових формувань.

Козацькі військові частини для участі в бойових діях на боці Німеччини за визволення козацького краю від радянських поневолювачів почали формуватися у Західній Європі з козаків-емігрантів уже в 1941 році. У 1942 році, коли німецька армія вступила на козацькі землі Дону, Кубані і Тереку, там також почалося інтенсивне формування козацьких військових частин.

Козацький Стан. Восени 1943 року головним центром зосередження козаків-біженців став Штаб Похідного отамана Війська Донського С.В.Павлова в м. Кіровограді, де було сформовано велике військово-господарське козацьке об'єднання під назвою Козацький Стан, до складу якого входили стройові козацькі частини та цивільне козацьке населення, яке не захотіло лишатися на "визволених" радянськими військами землях. В Козацькому Стані було запроваджено козацьке самоврядування за козацькими звичаями.

На початку 1944 року Козацький Стан був переміщений з Півдня України на Захід до Сандомиру, а потім залізницею – в Білорусь, де їм було надано для розміщення 180 тис. га земельної площі. На цих землях козаки створили традиційну для них систему козацьких поселень, в яких діяло звичаєве козацьке право. Козацькі стройові частини Козацького Стану комплектувалися козаками віком від 35 до 50 років, придатними до військової служби, а козаки, старші 50 років і непридатні до стройової служби, направлялися у відповідні військові управління Козацького Стану.

На завершальному етапі Другої світової війни Козацький Стан був передислокований в Північну Італію. Завданням козаків було забезпечення безпеки на територіях, які вони займали в передгір'ях Карнійських Альп.

У травні 1945 року стройові частини Козацького Стану та біженці зосередилися в Австрії в долині ріки Драва між містами Лієнц і Обердраубург, де вони здалися в полон англійській армії. Уряд Англії, за попередньою домовленістю з керівництвом Радянського Союзу, за п'ять тижнів, починаючи з 28 травня 1945 року, передав радянським військам 35 тис. козаків. До середини 1946 року майже всі учасники антирадянських формувань, які утримувалися в таборах союзників, були передані радянській владі. Всі вони були або розстріляні, або замордовані в сталінських таборах ГУЛАГу.

Наш час. Відновлення сучасних козацьких громад наприкінці

XX століття на теренах України відбувалося одночасно із виникненням сучасної держави Україна.

Але досвід розвитку Українського Козацтва як Всеукраїнського народного руху за 20 років існування України як незалежної держави засвідчив, що здійснювати відновлення козацьких традицій лише через існування козацтва у формі громадських організацій неможливо. Козацькі традиції можна відновити лише через існування козацьких громад, а це потребує створення системи козацьких поселень з козацьким самоврядуванням за звичаєвим козацьким правом.

Тобто сьогодення перед українським козацтвом гостро поставило три нагальні завдання:

- запровадження звичаєвого козацького права для регулювання життя козацьких товариств;

- створення системи козацьких поселень;

- запровадження козацького самоврядуванням у місцях компактного проживання козаків.

При цьому ці завдання потрібно виконувати одночасно.

Розробка сучасного варіанту Звичаєвого козацького права, адаптованого до норм чинного міжнародного та національного законодавства, дозволить, нарешті, розпочати активне формування козацьких громад як важливої складової цілого українського козацького народу. Причому процес адаптації має бути двохстороннім: з одного боку – норми Звичаєвого козацького права прописуються з врахуванням норм законодавства, а з другого – у питаннях, які визначають специфічні права козацьких громад, має відбуватися зворотній процес – прийняття окремих нових законів чи внесення змін до вже діючих.

Формування звичаєвого козацького права як своєрідної новітньої Конституції сучасного українського козацтва має відбуватися шляхом постійних консультацій між існуючими козацькими товариствами з залученням фахівців права. Ця Конференція якраз і розпочинає такий процес. Після завершення роботи над проектом цього важливого документу та його затвердження він стане як в Україні, так і за її межами основним правовим документом для всіх без виключення козацьких товариств, які складають Українське Козацтво.

Представниками сучасного Українського Козацтва є нащадки козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень Українського народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я та високої моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь своїх попередників.

Серед сучасних українських козаків знову почали відроджуватися українські козацькі традиції, що відобразилися в козацьких одностроях: популярними стають козацькі жупани, шаровари, вишиванки, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси, шаблі та ін.

Але поряд з козацькими організаціями Українського Козацтва в Україні та в інших країнах світу існує дуже багато осередків російського, білоруського, придністровського та інших козацтв, які мають своє власне бачення ідеї розвитку козацтва, по своєму тлумачать козацькі традиції та формують власну ідеологію і систему виховання.

Але для українських козаків – "кшатріїв" українського народу, воїнів, воєначальників, політиків і адміністраторів залишається незмінною ідея їхнього існування – захист інтересів українського народу. Народна правда

Роль козацтва в історії українського народу

sarafan — Sat, 29 Nov 2014 18:57:26 GMT

Сьогодні в Україні намагаються відродити козацтво, ретельно вивчають життя козаків, їх звичаї, традиції, створюють сучасні козацькі загони. Справді, часи козацтва — частина героїчного минулого українського народу. Так в чому ж полягає такий жвавий інтерес до козаків? Чому ж ми, українці, пишається ними на весь світ?
Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий і волелюбний дух наших предків. Кожен в Україні чув про козаків. Козак в нашій уяві — це звитяжний воїн, що не розлучається з шаблею. Захисник Вітчизни, оборонець прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято фільмів. Про наш козацький рід і його ватажків говориться в урочистій пісні нашої держави — гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, що вміє відстояти свою честь і захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І у це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу.
Козацтво в Україні виникло більше 500 років тому, в час розпаду Київської Русі після монголо-татарської навали. Українські міста піднімалися з руїн, але володарем колись могутньої держави стали литовські князі, хоча переважну більшість населення Великого Князівства Литовського складали українці й білоруси. В перші часи українці під новою владою почувалися вільно, литовці не утискали їх ані віри, ані мови, ані прав чи звичаїв. Та вже у XV-XVI ст. посилився вплив поляків, починається відбирання прав і процес закріпачення селян. Українці перестали почувати себе господарями на власні землі.
Свободолюбний народ, українці шукають виходу, йдуть у степи, за дніпровські пороги — на Запоріжжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виникає український різновид європейського лицарства, особливий воєнний стан — козацтво, який ширився, поповнювався енергійними та завзятими, сміливими й талановитими вояками. Козаки стали провідною силою, що сприяла формуванню сучасного українського народу. По всій Україні утвердився найдемократичніший на той час устрій козацького народовладдя. Козак і українець означало те й саме, а українців у світі називали "козацьким народом". Прилучатись до козацтва вважали за честь не тільки українці, а й багато чужинців, захоплених доблестю і моральними чеснотами козаків.
Козацькі поселення — Січі — мали свій устрій, свої клейноди, свої правила і закони, за якими жили, а головний закон — честь і справедливість. Негідникам і зрадникам там не було місця. Тому козаки були згуртовані, а це робило їх єдиною, могутньою військовою силою.
Протягом кількох століть українські козаки стерегли кордони, воювали, захищаючи не лише власні інтереси, а й інтереси інших країн: козацькі загони були бажаною підмогою і у польському, і у французькому війську. Воювали на суші і на морі. Про славетні бої і походи козаків, про їх сміливість, відвагу й винахідливість ходять легенди. Козаки були неперевершеними майстрами військової справи свого часу.
Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима та інші. Гетьманство Богдана Хмельницького поклало край так званому "золотому спокою". Видатний гетьман, сміливий, рішучий борець за правду, він поклав своє життя за свободу українського народу, але зрадництво татар і Москви не дало здійснитися мріям Хмельницького бачити Україну вільною і скоротило йому віку. Після смерті Хмельницького на Україні почався безлад — багатогетьманство і братовбивча війна. Цей страшний час назвали "руїною". Останні гетьмани — Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Сірко, Іван Мазепа — шукали підтримки у турків і шведів, намагаючись скинути ярмо Московщини і Польщі. Але сили українського козацтва вже були ослаблені, а союзники не надійні. Тому знову і знову поразки. Ще Пилип Орлик, Іван Скоропадський і Павло Полуботок намагалися продовжити справу Івана Мазепи, але знову зрада. Знесилена і залякана Україна не піднялася на допомогу.
Катерина II поставила крапку в історії великого козацтва. Скориставшись відважним військом, щоб відвоювати Крим у Терції, вона наказала знищити Січ. Але козаки не далися московитам, вони хитрощами покинули Січ, залишивши її для пограбування, і пристали до турків. Ті з радістю прийняли мужніх воїнів у своє військо. Та турецьке підданство теж було тісним для українських козаків, вони поверталися до України, дехто наймався реєстровими козаками на Московську службу. Останні українські козацькі поселення були на березі Азовського моря в 1828 році, але й вони були утиснуті царським урядом; їх клейноди і фортецю передали Кубанському козацькому війську.
Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків, живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носять козацькі прізвища та не знають про це. Через козацтво ми всі творили нашу історію, і кожен з нас не тільки причетний, а й відповідальний за неї. І сьогодні, коли йде становлення незалежної України, як ніколи актуально звучать рядки нашого гімну:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Українське коріння донських козаків.

sarafan — Mon, 27 May 2013 15:02:31 GMT

Українське коріння донських козаків.

квіт. 21 Відправлено Ігор Роздобудько в Блоги

Імперська пропаганда так довго намагалася нав’язати суспільству думку про те, що у донських козаків ніколи не було, та й досі немає нічого спільного з Україною, що в цю пропагандистську ідею повірили навіть деякі українські науковці. Так відомий український правознавець і історик Сергій Шелухін у своїй праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (1936 р.) так писав про це:«Україна ніколи до р. Дону не доходила, за виключкою гирла його. І тепер етнографічний кордон України далеко не доходить до р. Дону. Донщина й донські козаки ніколи Україною й українськими не вважалися і не називалися». Але ті українські дослідники, які на відміну від Шелухіна, краще зналися на реаліях Донського краю, рішуче йому суперечили. Так, уродженець українського Подоння (зараз Воронізька область Росії), Аркадій Животко, так відповідав професору Шелухіну:

«Таке твердження не зовсім відповідає дійсному становищу. Вже з зазначеного нами етнографічного кордону бачимо, що в одній своїй частині йде він по р. Дону (див. Ліски та ін.), а сама суцільно-українська територія цього краю, названого Центральною Радою – «Подонням» (за р. Доном), тісно межує з властивою Донщиною. Щодо останньої, то є загально відомо, що тільки т. з. Верхові донські козаки не є українцями. Донці середньої частини мають вже чималу примітку українського, а у Низових Донських козаків, – як зазначає Семенов, «Великоруський елемент» – цілком подавлений «малоруським». До того ще треба додати, що, крім української мови, підтвердження цього можна бачити з одного боку в самих прізвищах («Запорожець» та ін.), а з другого – в українських звичаях, що до останніх часів там заховалися». (А. Животко «Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України»).

Такі дискусії щодо українського походження донських козаків точилися ще в першій половині 20-го століття. Але в наші часи досить тільки мати очі для того, аби засвідчитись у цьому. Інтернет надає нам щасливу можливість побачити на власні очі численні фотографії, зроблені на Дону, які показують нам, що й донські хати, й донські храми, якщо збудовані вони за традиційними козацькими зразками, і старі портрети донських отаманів, і багато чого іншого, все вказує на те, що донська культура, донське мистецтво і донське життя в усі часи розвивалися під значним впливом української культури, українського мистецтва і українського життя. Аби не бути голослівним, пропоную і Вам подивитися на пам’ятки старого Дону.

На козачому сайті «Вільна Станиця», до речі досить козачоцентричному, автори якого заперечують спорідненість донців не лише з українцями, але і з росіянами теж, під рубрикою «Самобутня козача архітектура» розміщена низка світлин, поруч з таким коментарем (переклад з російської): «Цього літа, під час одного з візитів в станицю Мелихівську (Усть-Донецький район), друзі показали мені цікавий будиночок, який, сподіваюся, сподобається і вам. Дах будинку покритий астраханським трубковим очеретом. Милуйтеся і насолоджуйтеся». В свою чергу, пропоную і Вам насолодитися виглядом цієї донської хати, що мало чим відрізняється від аналогічних їй хат українських.

Але відчуття того, що ти перебуваєш на Україні, та дивишся на життя українців, виникає не лише після перегляду подібних фотографій. Не менш цікаво дивитися на портрети донської старшини 17-18 ст.ст., спостерігаючи за тим, що й зовнішній вигляд багатьох отаманів, і їхній одяг, і навіть символи влади – булави в їхніх руках, цілком тотожні тогочасним зображенням української козацької старшини Гетьманщини та Запоріжжя. Отже, дивіться знов:

Ще більш виразнішим свідоцтвом культурного навчання донців у українців, є архітектура донських храмів. Першим на Дону мурованим собором став Воскресенський військовий собор у столиці Донського краю місті Черкаську. Збудовано його наприкінці 17 – на початку 18-го століть, в той час, коли на Україні муровані храми будувалися десятками, тому і не дивно, що перший донський кам’яний храм зроблено саме за українськими зразками. Знаходився головний храм донського козаків на центральній площі міста, яка, як і скрізь на козацькій Україні, називалася Майданом, і де збиралася головна козача рада – військовий круг.

Ось як характеризують цей собор науковці: «Воскресенський військовий собор – це хрещатий двоповерховий дев’ятибанний храм. Він зведений в стилі українського бароко, невідомими майстрами, знайомими з тогочасною архітектурною традицією козацької Гетьманщини. Висота собору, разом із хрестом центральної бані – 49 метрів. Всі бані мають 8-гранні бабинці. З північної, західної та південної сторін собор оточений «гульбищем» – двоповерховою критою папертю, збудованою в 1725-1730 рр. Західний вхід – головний, перед ним розташовані сходи, крім того собор має південно-західне крильце. Зовнішній декор собору дуже стриманий, вирізняються лише різьблені наличники віконних отворів».

Ще можна додати, що спочатку Воскресенський собор не містив в собі ніяких фрескових розписів. Вперше собор розписали також українські майстри, кияни, під керівництвом Пилипа Симоновича, і було це в 70-ті роки 18-го століття. Приблизно в ті ж самі часи були зроблені різьблені паркани храмових хорів з різнокольоровими перилами. За зразком донського собору в Черкаську були зведені інші видатні пам’ятки стилю українського бароко – муровані Спасо-Преображенська церква в Великих Сорочинцях і Успенська церква в селі Дубівка на Волзі, та дерев’яний Троїцький собор в Новомосковську.

Наприкінці 18-го століття, імперська влада, зруйнувавши козацький устрій Гетьманщини та Запоріжжя, намагалася позбавити і пам’ятки козацької архітектури її найхарактерніших рис. Саме тоді були змінені бані Воскресенського собору – їм спробували надати кулястих форм, аби таким чином вони нагадували церковні маківки московських церков, які в свою чергу позичили свій вигляд від золотоординських мусульманських храмів. Та попри всі імперські реконструкції, Воскресенський собор в Черкаську зберіг надовго свою виразну українську суть. До 1805-го року собор залишався найбільшою святинею всього донського козачого війська. Лише з перенесенням донської столиці до Новочеркаська, Воскресенський собор перестав вважатися головним центром донського життя.

П ропоную Вам подивитися на світлини донського Воскресенського храму. Зверніть увагу не лише на виразні форми козацького собору. Подивіться й на навколишні пейзажі, які так нагадують типові українські краєвиди. Мабуть недаремно князь Дмитро Байда-Вишневецький заснував донську столицю саме тут.

КОЗАЦЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

sarafan — Sun, 24 Mar 2013 20:37:29 GMT

Дан Берест
"ВИТОКИ КОЗАЦТВА"

КОЗАЦЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ
"Козацьке братство. Козацькі цінності. Судочинство. Паланки. Козацька Рада. Гетьман-отаман. Кіш."

Українські козаки й загалом українці успадкували від Антів характерну національну ознаку – волелюбство. За давнім звичаєм волелюбних предків, що порядкували на своїй землі згідно давньоруської традиції самоврядування, козаки вирішували усі питання на загальному віче, де й обирали отамана-гетьмана з-поміж себе. Це засвідчує Володимир Антонович в "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год". В цій розвідці Антонович доходить висновку, що "козаччина перебувала у тісному зв'язку з громадським, вічовим укладом старої Русі, і козацькі громади це ті самі ж вічові громади, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням і в кінці ХVст. виступили лише під новою назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами". Це зазначав і Михайло Грушевський у VІІ томі своєї «Історії України-Руси»: "Козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно було результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобного народу з кочовим розбишацьким населенням степу".
Як зазначалось, українське козацтво успадкувало військові звичаї від свої праотців з Антійської (Античної) доби. Прикметне, що від Антів перейшла до козаків і традиція військової демократії. Маємо незаперечні докази стосовно наших предків-антів, зібрані визнаними дослідниками української старожитності. "Живучи серед войовничих кочовиків, степові анти самі звикали до військового ремесла. Вони часто покидали свої хатини, заглиблені наполовину в землю, й вирушали в походи… Озброєні списами й мечами, меткі й витривалі, анти влаштовували засідки, притаювалися в воді й зненацька наскакували на ворогів. Полонених тримали, поки їх не викуплять. Самі потрапляли в неволю тільки на чужині. На батьківщині ант не міг бути рабом… Жили анти в умовах військової демократії" (ІУГИ с.24).
Козацьке самоврядування за принципом військової демократії зазначав Пантелеймон Куліш: "В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів. Тут, далеко від усього шляхетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, а ватажок носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільне вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не могла бути допущена жінка. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендаторів жидів; з Запорожжя приходили на Україну месники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу. Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козацький народ" (ПК т.ІV).
Як бачимо, Запорозька Січ виступала захисником українського народу не тільки від зовнішніх, але від внутрішніх ворогів; до того ж, захищала права не лише українського суспільства, але й окремих громадян. Ця сторона діяльності Запорозької Січі ще потребує грунтовного наукового дослідження, бо засвідчує провідну роль запорожців у збережені прав і свобод української нації в цілому та окремих громадян зокрема.
Хрестоматійним прикладом заступництва Запорозької Січі за скривдженого співвітчизника є прихід Богдана Хмельницького на Січ (07.08.1647), щоби помститися за кривду, завдану йому чигиринським підстаростою Чаплинським. "Хмельницький виступив на історичному терені саме тому, що й сам жорстоко постраждав від свавілля польський панів. Доти він був щасливим господарем і мав невеликій хутір Суботів поблизу Чигирина; у нього були дружина і троє синів. Але підстароста чигиринський, пан Чаплинський, уподобав Суботів і у відсутність Хмельницького силою загарбав хутір; водночас засік до смерті малого сина Хмельницького і забрав собі його дружину” (ІУС с.27).
До честі українського козацтва слід зазначити той факт, що запорожці без вагань вставали на захист знедолених співвітчизників. Знаючи ці доблесні чесноти, Северин Наливайко закликав запорожців до боротьби з польсько-литовською шляхтою, і вони голосно відгукнулись на заклик, що аж луна пішла по усій Європі. Піднімаючи велелюдні повстання, гайдамаки також опиралися на підтримку запорожців, котрі охоче підтримували кожен почин визвольного руху, та й самі за будь-якої нагоди били шляхетське панство з власної ініціативи.
"Запорожець був за рівність і не дуже добивався власного блага, тобто він – індивід скоріше альтруїстичного, ніж егоїстичного типу. Саме в цьому його принципова відмінність від буржуа. Про цікаві деталі духовного світу запорожця може повідати, здавалося б, така звичайна річ, як вбрання. Ось буденний вигляд козака медведівського куреня Гната Голого, відомого ватажка гайдамацьких походів на панські маєтки: куртка з телячої шкіри, бараняча шапка, на цілий рік одна сорочка, вимочена в дьогті (щоб не заводилися воші і не кусали комарі). Спорядження ще доповнювалося самопалом і люлькою, запасом пороху, свинцю й тютюну. Ця простота особливо знаменна за умови, що в руки гайдамаків потрапляло чимало цінного добра" (УФ с.26,30).
Невибагливість у повсякденному житті – одна з характерних ознак запорожців. Як зазначав свого часу козацький літописець Григорій Граб’янка, запорожці обходились мінімумом їжі: «Пища їх, – пише Граб’янка, – житное тесто квашеное, зовемое соломаха, редко свареное, и тим суть доволни; а когда случится с рибой, яко козаки глаголят, щербою, то за наипервейшую трапезу имеют». Це засвідчував і наш сучасник, видатний дослідник українського козацтва Д.Яворницький: «До столу, котрий запорожці звали "сирном”, зазвичай подавалася соломаха (житня мука негусто зварена на квасі) та щерба (та ж мука, зварена на рибній юшці). Ще була "тетеря” – пшенична каша, до якої під час кипіння додавали житнє кисле тісто; у крутому вигляді тетеря вживалася з юшкою, жиром, молоком або водою. Якщо до тетері додавалося кисле пшеничне тісто або будь-яке прісне, то тоді страва називалася "братко”. Ще була мамалига – тісто з проса чи кукурузи, що їли разом з бринзою чи пастремою (висушеною на сонці бараниною), і загреби – коржі, які під час приготування клали в пічку і загрібали золою та вуглями» (ІЗК с.244).
Зневага до матеріальних цінностей – характерна риса істинних козаків. Гроші нікому не дають свободу, навпаки – повергають в рабську залежність від матеріальних здобутків. Тому й досі ходять легенди про закопані в землю клади запорожців, котрі на своєму віку обходились лише необхідним, здобутим власною працею. Навіть грошовиті отамани-гетьмани наприкінці існування Запорозької Січі приховували свої статки, побоюючись козацького осуду. "Так, під час арешту П.І.Калнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голандські талери (єфимки) та інші. Зберігалися вони частинами вдома, у схованках" (УФ с.109). Варто додати, що мова йде не про якісь дрібні запаси, а про тони монет, котрі вивозили у мішках возами, – отакою була жадоба наживи продажних гетьманів в останні роки існування Запорозької Січі.
Згідно звичаєвого права (неписаних, усних законів), січове братство карало на смерть не тільки гнобителів рідного народу і зрадників батьківщини, але й злодіїв та користолюбців з числа козаків. Як відомо, про козацьку чесність ходили легенди: будь-яка річ, залишена в Запорозькій Січі, залишалась незайманою на тому ж місці, де власник її міг забрати будь-коли, хоч через рік. Наживатись за рахунок товариства вважалося ганебною вадою, що каралась як злочин. "Крадіжка у товариша рахувалась найтяжчим злочином після смертовбивства свого ж. Таких самі січовики, піймавши, відразу вішали, а награбоване повертали потерпілим" (УФ с.23). Це правило розповсюджувалось на всіх козаків без винятку, у тому ж числі на козацьку старшину й на отамана-гетьмана. Причому покарання злодія за козацькою традицією не мало так званого «терміну давності», який вигадано в сучасному суспільстві. "В 1755 році відставний кошовий отаман Яків Ігнатович мав десь "своє подвір’я”, але проживав на Микитинській заставі. На запитання "чому він не їде на свій двір вже другий рік”, відповідав, що боїться їхати туди, щоби там його колишнє козацьке товариство не удавило на смерть" (ІЗК с.176). Тобто справедливе покарання користолюбців, що нажили статки за рахунок Січі, було звичною справою у запорожців.
"Відомо про непоодинокі випадки збройних нападів повстанців (козаків) на маєтки старшин і фізичної розправи з феодалами. Соціальні мотиви визначали настрої основної маси народу. Симптоматичною була поведінка під час переговорів у Москві переяславського полковника П.Тетері (влітку 1657р.), який просив чиновників Посольського приказу не розголошувати зміст грамот про надані йому та І.Виговському маєтності, бо їх усіх одразу переб'ють. І це були не голослівні заяви, бо в Запорозькому Братстві існує багато прикладів покарання запроданців з числа генеральної старшини. "В історії Запорожжя знайдеться небагато таких кошових отаманів, котрі зуміли довго балансувати між товариством і старшиною. За всієї почесності та принадності влада над запорожцями завжди поєднувалася для її носія зі смертельною небезпекою. Немало отаманів й інших січових «апаратників» померли не своєю смертю, проте не в бою" (УФ с.61).
Як зазначалось, Запорозьке судочинство базувалося на звичаєвому козацькому праві. Справедлива рівність в Запорозькому Братстві розуміється як терпима міра нерівності. Козацька демократія відповідала велелюдним сподівання соціальних низів і не мала нічого спільного з буржуазною демократію європейського зразка. Адже буржуазна демократії встає на захист маєтності буржуазії, здобутої будь-яким шляхом, а козацька демократія визнавала лише приватну власність, здобуту чесним шляхом і власною працею. Право кожного запорожця обмежувалось аналогічним правом свого сусіда-побратима, що утримувало від свавільних вчинків і тривалий час стояло на заваді утворенню привілейованого прошарку, так званої козацької аристократії, яка панувала поза межами Запорозьких Вольностей серед реєстрових козаків. Як зауважував Д.Яворницький: «Попри всього явного й дійсно різнорідного складу запорозького війська, воно все ж таки утворювало одну цілу й неподільну общину, завдяки головним началам, що лягли в основу всієї громади низового козацтва. Ці начала – свобода, рівноправність, братство, товариство.., боротьба з невірними, визволення співвітчизників з-під гніту поневолювачів та захист слабких перед сильними. Втілюючи ідею общинної та національної свободи війська запорозького, ці начала згуртовували низове козацтво в єдину, неподільну і грізну силу» (ІЗК с.148).
Запорозькі козаки були єдиною опорою і реальною військовою силою, спрямованою на захист співвітчизників від панської сваволі й беззаконня. Не випадково цю маловідому сторону діяльності Запорозької Січі, яка постає не тільки прихистком для знедолених українців-русичів, але й виступає у ролі всенародного месника, майже не згадують тодішні історики, які замовчували усі негаразди польського порядкування, зокрема утиски й кривди, що чинило польське панство та їхні поплічники жиди. Нагадаємо, що тодішні історики, точніше тодішні писемні люди, були шляхтичами литовсько-польського походження і мали схиблені погляди на шляхту, вважаючи її мало не світочами "просвященства”, хоча в дійсності шляхта уособлювала прогнилий та вимираючий клас застійного феодалізму, що погруз у чванстві, властолюбстві та самодурстві.
Про сваволю польської шляхти ХV–ХVІст. у самій Польщі свідчить папський нунцій (представник римського папи) Д.Руджієрі: "Нещасні селяни, віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгідному стані, бо пани можуть розпоряджатись їхнім господарством і навіть їхнім життям як їм заманеться. Тяжка недоля довела селян у Польському королівстві до такого стану, що навіть за биття батогами, приходять вони дякувати панові. Сміливо можна сказати, що нема на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" (КР с.143). Тож не дивно, що польські тирани, помпезно іменовані Шляхтою, з числа бундючних, ненаситних на здирства польський магнатів, отримали відсіч від українського козацтва на спробі запровадити свої польські "порядки" на Україні-Русі.
Споконвічно вільні українські селяни, не бажаючи коритися сваволі польських окупантів, залишали свої оселі і йшли на Запорозьку Січ. "Під кінець 1580-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками" (ІУН с.187). Власне ці варварські "порядки" польської Шляхти, яка заповзялася ще й навертати українців у свою католицьку віру, спричинили стрімке зростання козаччини, що призвело до широкомасштабних козацьких повстань на Україні-Русі, які очолив Северин Наливайко – основоположник національно-визвольної боротьби українського народу проти соціального і духовного поневолення.
Селянські родини, що тікали на "Низ" з усім майном, оселялися на козацьких землях, утворюючи господарські поселення на так званих Вольностях Запорозьких. Слід зауважити, що не всі низові козаки перебували в Запорозькій Січі; там проживали суто військові козаки, власне Військо Запорозьке, яке утримувалось промисловими козаками. Промислові козаки жили віддалік Січі зі своїми родинами і постачали козацьке військо продовольчими припасами та кіньми, а в разі необхідності приєднувались до військових походів та народних повстань проти засилля литовсько-польських магнатів. Такі козацькі поселення віддалік Січі звалися «паланками»; вони мали свою козацьку старшину і судочинство, очолене паланковим полковником.
Козацьке самоврядування в Запорозькій Вольності базувалося на звичаєвому праві Середньовічної Руси, в основі якого закладена не приватна, а загально-громадська власність на землю. "У придніпровських козаків в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності на землю як головне джерело багатства. Землею володіло військо, але й саме Військо Запорожське як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність вважалась тотожною сучасній державній власності. Загальнокозацьке володіння землею не виключало індивідуального землекористування січового товариства й паланкового. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займання земельної ділянки. На землю міг претендувати кожен запорожець там, де хотів, де встигав першим і скільки її брався освоїти. Внутрішньою основою займання було не свавілля, а право володіння і власності, що походило ще з античного права" (УФ с.90).
Від Антів було успадковане не лише загальногромадське володіння землею, але й загальногромадське врядування. Запорозька Січ дотримувалась звичаїв давньоруського самоврядування – традиційного загально-громадського віче. На загальній козацькій раді відбувались вибори кошового отамана-гетьмана та його переобрання в разі невдалого військового походу, як було в дохристиянській Русі і в перші століття доби християнства. "Після поразки русичів у битві з половцями на річці Альті у вересні 1068 року в стольному місті Києві зібралося віче. Очолюваний волхвами люд прогнав переможених князів Ізяслава й Всеволода, визволив із темниці й поставив володарем князя Всеслава" (МІ с.126). Історик канадської діаспори Орест Субтельний (професор Йоркського університету в Торонто) розглядає цю подію як першу революцію на Україні-Русі: "У 1068 році кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 року стали віхою в історії, ознаменувавши першу документально засвідчену "революцію" на українській землі" (ІУС с.45).
Зауважимо, що народне віче Стародавньої Руси не тільки знайшло своє відображення у козацькій раді, але й передало їй давньоруські засади істинної демократії, а саме: усі козаки без винятку приймали участь у вирішенні важливих питань, причому прості козаки мали вирішальне право голосу. Маємо однозначне свідчення очевидця – Еріха Лясоти (посла німецького імператора Рудольфа-ІІ), який відвідав Запорозьку Січ у 1594 році з офіційною місією: закликати козаків до антитурецького блоку і якнайшвидше зашкодити військовому походу Османської імперії у Європу. Будучи присутнім на козацькій раді, від зазначав, що остаточне рішення приймалося всією козацькою громадою і залежало не від старшин, бо якраз старшина залежала від козацької маси: "При обговорені (важливого питання) козаки ділилися на два Кола. В одному була старшина, у другому – прості люди… Ухваливши своє рішення, прості козаки шли до Кола старшин, оголошували своє рішення і грозили, що, коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погоджувалася, бо не могла противитися черні, яка є сильніша, могутніша й згуртованіша, і в гніві не терпить ніяких заперечень" (ЛЩ с.104).
В сучасній історичній літературі для приниження титулу головнокомандуючого Запорозьким Військом запроваджене звання «кошовий отаман» замість історично вірного «гетьман». Маємо докази, що запорожці називали свого «батька» не інакше як Гетьман. Це документально підтверджено сучасниками й очевидцями козацької доби. В «Щоденнику» своєї подорожі на Січ (згідно ЛЩ) Еріх Лясота залишив багато цінних відомостей, зокрема й щодо титулу «гетьман». У його нотатках записане послання запорожців імператору Рудольфу 1594 року, де сказано самими запорожцями однозначно: «Коли отримали певну відомість, що кримський хан з усією своєю ордою хоче переправитись біля Очакова через Дніпро, ми вирушили туди разом із своїм гетьманом, щоби перешкодити їм на переправі». Цей епізод Лясота занотував такими словами: «На березі нас відразу ж провели в Коло запорожців, а оскільки кілька днів тому, а саме 31 травня, гетьман Богдан Микошинський на 50 галерах з 1300 козаками подався в моря, ми… воліли зачекати на щасливе повернення гетьмана». Завершуючи свою розповідь про перебування в Запорозькій Січі, Лясота знову зазначає титул «гетьман»: «Дня 1 липня 1594 року. У відкритому Колі я попрощався з гетьманом і всім запорозьким лицарством».
Звання «Гетьмана», як найстаршого в Козацькому Війську, підтверджує у своєму «Описі України» 1660 року французький інженер Гійом Боплан, котрий був направлений польським королем Сигізмунд-ІІІ для зведення укріплень у пристеповій смузі, в тому числі й Кодак: "Нам ще залишається розповісти, як козаки (запорожці) обирають свого старшого.., що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом, його влада необмежена аж до права стинати голови тих, хто провиниться. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою" (ОУ, «Про українських козаків»). Церемонія обрання гетьмана, за свідченням Боплана, закінчувалась тим, що «старі козаки клали жменю землі на голову обранця» (власне не землю, а шматок дерну); цей звичай сягає сивої давнини і був у вжитку ще за часів обрання Великого князя всієї Руси і означав, що обранець «під рідною землею єсмь і під людьми своїми», іншими словами – гетьман лише слуга товариства, яке поставило його ватажком. Далі у цьому описі Боплан додає найважливіше свідчення, яке не взяли до уваги науковці-історики минулої й сучасної доби, і яке напрочуд прозоро пояснює різницю між званнями «гетьман» і «отаман»: «Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого (Гетьмана), скликають Раду і проводять вибори отамана, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого (тобто Гетьмана)».
Нерівнозначність звання «Гетьман» і «Кошовий отаман» прозоро проглядає в адміністративному устрої Січі. Кошових отаманів було тридцять вісім – по одному на кіш (курінь). І, хоча в більш пізніх історичних описах Запорозької Січі їх вже називали не кошовими – а курінними отаманами, це не дає підстави відкидати історичну засвідчену назву головнокомандуючого запорожців – Гетьман Війська Запорозького. Хіба-що для узгодження з сучасною літературною термінологією припустиме словосполучення «отаман-гетьман» задля розрізнення іменувань польських воєначальників і головнокомандуючих реєстрового козацтва України-Руси, які також почали називатися Гетьманами в часи Речі-Посполитої.
Етимологія слова "гетьман" (згідно Д.Яворницького: ІЗЗ с.37) походить від власного імені литовського князя Гедиміна (Гедиман, Гедман, Гетман), під орудою якого були вперше розбиті монголо-татарські орди об'єднаним русько-литовським військом у 1320 році; хоча деякі науковці убачають подібність слова від німецького Hauptmann – капітан. Певна річ, тлумачення Яворницького більш відповідає історичній сутності, адже з часів Гедиміна постає постійно діюча мережа козацьких загонів, що таборилися в степовій пограничній зоні України-Руси. Причому це звання стосувалося спершу виключно воєначальника козаків-запорожців. Титул «гетьман» набуває двозначності з часів гетьманства П.Сагайдачного (1616-1618).
Відтак зауважимо, що загальновідоме звання «Гетьман Війська Запорозького» спершу стосувалося дійсного головнокомандуючого Запорозької Січі. Але починаючи з Сагайдачного це звання вже переноситься на реєстрове козацтво, що перебувало на службі у Речі Посполитій. Причому гетьмани запорозькі обиралися, як за старих часів, загальною Козацькою Радою без будь-яких узгоджень з кимсь поза межами Запорозької Січі, а гетьмани реєстрового козацтва обиралися радою старшин реєстрових козаків з обов'язковим утвердженням польсько-литовським урядом, який пильно стежив за тим, щоби обрана особа була прихильна до Речі Посполитої. Відтак, звання «Гетьман Війська Запорозького» ніяким чином не стосується запорозьких козаків. Маємо численні приклади, коли реєстровці, що були виписані з реєстру за певних обставин (так звані «виписчики»), йшли за дніпровські пороги в Запорозьку Січ і згодом навіть вступали в воєнні сутички з реєстровцями. Адже Запорозька Січ сповідувала споконвічні чесноти українського козацтва і стояла на варті етнічних інтересів українського народу, в той час як реєстрове козацтво і так звані «Гетьмани Війська Запорозького» часто-густо зраджували національні інтереси українців і діяли на шкоду українську народу.
Побіжно зауважимо, що "Кіш" і "Січ" мають різне значення: під Кошем розуміється військовий табір (як тимчасовий, так і довготривалий), де перебуває військовий підрозділ (Курінь), а Січ означує козацьку столицю, де знаходиться постійно, а Січ означувала козацьку столицю, де перебував постійно діючий центр усього козацтва. Якщо походження слова "Січ" цілком зрозуміле (від "січення" дерев, уживаних на фортифікаційні укріплення), то слово "Кіш" залишається нез'ясоване досі для багатьох науковців. Серед різних тлумачень Д.Яворницький зазначає походження назви "Кіш" від татарського слова "кишло": "Відомо, що запорожці вживали слово "кишло" в значенні поселення: "От тут саме було запорожське кишло" – і тепер кажуть мешканці Придніпров'я" (ІЗКс.98). Визнаний дослідний українського козацтва помилково приписує походження цього слова татарам. Адже слово "кишло" було у вжитку на Україні-Русі за тисячоліття до нашестя татар, воно зустрічається ще у "Велесовій Книзі" у значенні "гніздо", тобто оселя (звідси давньослав'янське "кишлак" – селище). Таким чином, назва козацького поселення "Кіш" – суто слав'янська і нізвідки не запозичена. Інколи слова Січ і Кіш вживаються як рівнозначні, але їх розбіжність виразно засвідчена в запорозьких архівах, як наприклад "Данина на Кошу Січі запорозької", або "З Коша з Чортомлика".
Козацьке самоврядування, як зазначалося, наслідувало давньоруські (суто українські) традиції, котрі служили неписаними нормами моральної поведінки з дохристиянських часів вподовж багатьох століть. Це стосується й так званих звинувачень на адресу козаків щодо пияцтва, котрі зазвичай перебільшені. Певна річ, після військового походу запорожці святкували своє повернення на Січ. Але ні в якому разі пияцтво не було нормою життя. Хіба п'яниця здатний тримати шаблю в бою, що триває інколи вподовж цілого дня, а то й кількох днів поспіль. "Без сумніву, горілка й тютюн були на Запоріжжі предметами не другорядними. Надто ж у мирний час. Та з початком походу запорожських закон був непорушним: про горілку не згадували. Під час виборів продаж горілки в Січі також припинявся" (УФ с.24). Більш переконливим доказом може служити повідомлення очевидця – вищезгаданого французького інженера Г. Боплана, який оповідав про походи запорожців на "чайках" в Руське море: «Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і, якщо між ними трапиться п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість». За його ж свідченням, під час морського походу запорожці на чайках «гребуть не зупиняючись і за 36 годин досягають берегів Анатолії».
Європейська історіографія засвідчує цілковиту перевагу і незаперечне панування запорозького флоту на Руському (Чорному) морі у ХV-ХVІІ століттях. Посол Франції у Стамбулі 1620 р. Франсуа де Гарле захоплено описував у «Листі до друга» морські походи козаків проти Туреччини: «Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді і в повітрі, скрізь уміють дати собі раду і взяти верх у всіх стихіях». Префект Кафи венеціанець Дортеллі д'Асколі свідчив, що «козаки такі відважні, що не лише на рівних, а й на 20 чайках не бояться 30 галер падишаха». Закордонні джерела засвідчують один з успішних нападів козаків на неприступну турецьку фортецю Варну: "13 травня 1587р. козаки в значному числі напали на суші і з моря на околиці Варни, забрали 13-тисяч голів худоби, захопили два карамусали і частково вбили, частково взяли в полон 200 турків, які чинили їм опір" (КР с.77).
Зауважимо, що з сучасної точки зору не правомірно судити про козацьку мораль. Безпідставні й усі звинувачення про надмірну жорстокість і безпощадність козаків до панів та їхніх поплічників – жидів. Адже польсько-литовські історичні матеріали не засвідчують незліченні приклади жорстокості й насильства польсько-литовської шляхти і жидів – управителів панських маєтків, чиї насильства були не тільки безмежними, але й безкарними. «Історія Русів» рясніє прикладами шляхетського безчинства, які інакше як звірствами не назвеш. Ніщо не заважало поляку, зустрівши українську жінку з немовлям, видерти з її рук дитину і забити головою об тин, а жінку згвалтувати посеред вулиці. "Католики не тільки не подали нещасному народові України-Руси ніякої допомоги, але й гнали його, навертаючи на Унію, в Римі вигадану, а на Русі проповідану з найжорстокішої лютістю, яка перевершувала всі священні Римські інквізиції і якої в самому Магометанстві над Християнами не чутно було" (ІР с.186).
На жаль, переважна більшість описувачів тодішніх подій замовчувала панські безчинства, натомість як підлизні називали запорожців «злодіями й розбійниками», на що зауважують сучасні науковці: "Ці одіозні, амбітні оцінки – яскравий доказ того, як емоції національної зверхності й шляхетської чванливості можуть спотворити історичні факти, опустити їх до рівня обізлених обивателів. Прикро констатувати, але небагатьом з польсько-католицьких описувачів козацької України вдалося піднятися над неправотою нестриманого псевдопатріотизму. Одним з таких був Іохам Лелевель. Порушуючи традицію, він вважав козацькі заворушення не бунтами безрозсудної черні, а виправданими віками гноблення й приниження народними повстаннями… Генріх Красінський (польський письменник 1848р.) дає запорожцям таку характеристику: "Дивну суміш достоїнств і пороків вміщену в запорожцях важко описати. Безпощадні й жорстокі руйнівники під час своїх нападів, вони були, однак, великодушними, гостинними й людяними на батьківщині" (УФ с.22).
Немало наклепницьких характеристик і кон’юнктурних свідчень залишили авторитетні дослідники козацької доби, описуючи події з позиції великодержавного шовінізму наших сусідів. Однак найавторитетнішим суддею козаччини за всіх часів був і залишається український народ. Вподовж багатьох століть народна пам'ять зберегла шанобливе ставлення українців до запорожців. Запорозький козак був головним лицарем історичних дум і кобзарських балад, і донині залишається улюбленим героєм народних пісень.

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

sarafan — Sun, 24 Mar 2013 20:33:15 GMT

Дан Берест
"ВИТОКИ КОЗАЦТВА"

ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА
"Русичі. Лайдаки. Козаки-промисловці. Військова організація. Гедимін. Ольгерд. Вітовт. Грюнвальдська битва. Тамерлан. Золота орда. Московія. Куликівська битва. Єрмак. Польські королі. Січ 1385р."

Козаки, як демографічна група українського суспільства, існували на Україні-Русі з дохристиянських часів, лише називалися вони військовою дружиною. По усіх князівствах від часів Стародавньої Руси при кожному князі були вірні дружинники, які за свою самовіддану службу отримували певні привілеї, зокрема й земельні наділи. Ці військові люди зазвичай не займались землеробством, а для обробки землі використовували наймитів (себто найманих працівників). Так утворювались заможні родини, які служили опорою князю в часи військових походів. Крім того, успадкування батьківських традицій породжувало військові династії, які посвячували себе ратній справі. Вони виокремлювались з-поміж селян, віддаючи перевагу заняттям не сільськогосподарського призначення. Представники таких військових династій невдовзі після монголо-татарської навали означились в українському суспільстві під назвою «козаки».
Зрозуміло, що вітчизняна історія не в змозі охопити усіх представників військових династій. Проте, з огляду давності князівської традиції на Русі, можемо з упевненістю стверджувати, що на Україні-Русі рясніло представниками військової верстви та їх численними нащадками. Треба розуміти, що монголо-татарська навала не знищила дощенту військову верству українців-русичів. Полягли у битвах лише боєздатні воїни, але залишилися ті, що не приймали участі у воєнній баталії за віком. Ці колишні захисники вітчизни, неспроможні до битви за похилим віком, виплекали нове покоління воїнів, чиї батьки й діди загинули на ратному полі. Нове покоління воїнів зросло на предківських традиціях українців-русичів і почало зватися «козаками», успадкувавши чесноти своїх праотців – антів. Саме вони, зрощені на Предківській Вірі та давньоруському звичаї самоврядування, утворювали розрізнені осередки військових угрупувань, що склали основу козацтва і невдовзі зорганізувались в Запорозьку Січ.
Про здатність українського козацтво до самоорганізації йтиметься далі, на разі лише зазначимо, що козацькі угрупування, які були спроможні себе захистити, перебували в Причорноморських степах задовго до появи зорганізованого козацтва під назвою Запорозька Січ. В козаки шли знедолені, але не скорені люди, здатні зі зброєю в руках відстояти свою людську гідність. Окремі козацькі ватаги на Україні-Русі зазначаються істориками як «ватаги промисловців», які на все літо вирушали на мисливсько-рибальські промисли. В європейській історіографії такі розрізнені козацькі ватаги, що об'єднувалися в гурти та промишляли в українських степах, звалися «лайдаками».
Сучасне значення слова «лайдак» тлумачиться як «немаєтна, бездомна людина», що цілком відповідало тодішньому стану промислових козаків – першопоселенців «дикого степу», як казали за часів панування монголо-татарської орди. Промислові козаки таборилися по берегах річок, по байраках та балках; жили в бурдюгах – напівземляних помешканнях, на зразок яких згодом постали загальновідомі запорозькі курені. Бурдюг – це козацька землянка в степу на 10-20 чоловік; у бурдюзі одні двері та одне віконце – маленьке та кругле, як миска, – а то й без вікна. Козаки ставили піч у бурдюзі, щоби хліб пекти, та робили кабицю – страву варити. Кабиця – це обкладена каменем яма. За згадками очевидців, «зимою, як добре кабицю розпалити, так камінь аж горить – уже холодно не буде». Згодом на місці бурдюгів засновувались «зимівники» – козацькі хутори, що складалися з хат, повіток та інших господарських будівель.
"Стихійне утворення Запорожжя показує, що справжнього, «природного» козака не можна створити штучно, шляхом спрямованої організації. Козаччина була гостинною для самітників, але не всі їй підходили, та й не всі виявлялися готовими до випробувань – там могли вижити лише люди виняткових фізичних і душевних якостей. Баланс принад козацького життя й стримуючих обставин довго діяв як саморегулятор чисельності козаків. Як у Західній Європі далеко не кожен ставав лицарем, так і козаків творили час і обставини з людей, які мали до того покликання" (УФ с.17).
"Широкі Наддніпрянські простори, не зважаючи на всю небезпечність, були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людей… І Дніпро, і його незліченні допливи аж кишіли величезними запасами риби; околишні степи були густо населені всяким звіром… Але нащо витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна все одно що обітована земля, яка тече медом і молоком. Багата земля вабила до себе людей смілий і активних, які ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не поодинці, а зібравшись в невеликі озброєні ватаги… Низ Дніпра, та частина його нижче порогів (т. зв. плавні), давало найбільше здобичі. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі, Черкасах та інших наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловиків і на все літо вирушали в свої «уходи». Життя серед небезпеки, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну здобич, зароблену працею своїх рук, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалось тоді. В очах мирних мешканців внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звіролови й риболови. Їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці ХV віку множилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали козаками" (ІУН с.152).
Маємо підтвердження й суто українського (давньоруського, рутенського) походження слова «козак» за визначенням європейських істориків. "На Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у генуезькій хроніці кінця ХVст., де йдеться про події у Кафі 1474р. З більшою ясністю говорить про козаків польський гуманіст М.Меховіта у знаменитому латиномовному «Трактаті про дві Сарматії» (1518), який відіграв принципово важливу роль в ознайомлені Західної Європи із східно-слов'янським загалом і Україною зокрема. Автор «Трактату» розрізняє "козаків – слов'янських (рутенських) втікачів-селян… Козак – рутенське слово, ним називають хлопа, підданого, бродягу, пішого або кінного". Це цінне підтвердження дійсного походження українського козацтва, підтвердження, повз яке пройшли дослідники проблеми, яка викликала стільки сперечань" (КР с.45). Слушно пояснити, що в західноєвропейських кругах Рутенією звалась Мала Русь, власне Галицько-Волинське князівство часів Данила Галицького (1201-1264), про що свідчить титул його сина Лева – князь Рутенський. "Рутенія – величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ..а князь там Лев" (ІУП с.209).
Видатний дослідник українського козацтва академік Дмитро Яворницький (1855-1940), організатор археологічної експедиції на Хортицю 1927 року, зазначає офіційні згадки про козаків ХVст. "Із акта 1499 року дізнаємося, що вже тоді ходили вниз по Дніпру якісь козаки, добуваючи там рибу і продаючи її потім у Києві; з інших актів відомо, що численні українці мали звичай щовесни подаватися до порогів і нижче по Дніпру, ловити там рибу, добувати звіра, а восени повертатися в міста і продавати в'ялену рибу та звірячі хутра" (ІЗК с.411). Слід зауважити, що не всі козаки поверталися зі степу, деякі залишалися і перебували зиму у степу. Таких козаків називали за їхнім помешканням «зимівниками». Як зазначав Яворницький, «це були перші пункти колонізації просторої, дикої й пустинної степової рівнини: – спершу заводились бурдюги, потім зимівники і, врешті, села сімейних та несімейних козаків».
"Мабуть у Черкасах утворився найперший центр повстанців козаків, які нищили татарів на Україні. Про наскоки місцевого населення на татарів згадує в 1245 році італійський посол Плано де Карпіні, який, їдучи до монголів, зупинявся в Києві" (ІУЛ с.48). Перші документальні згадки про організоване козацтво убачаємо в "Літописі" Григорія Грабянки: "Поляки (власне литовці), прийнявши в свою землю Києв і малоросійські краї у 1340 році, через деякий час усіх тамтешніх людей обернули у рабство; але ті, з цих людей, хто спрадавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не витримавши гніту й підкорення, почали самовільно оселятися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустинних місцях та диких полях, харчуючись рибними та звіриними ловами" (ГГ с.21).
Відтак маємо підстави до висновку: козаки, як військові угрупування українців, почали утворюватись після монголо-татарської навали в ХІІІст., щоби самотужки оборонятися від чужинців. Військову організацію українських козаків слід розглядати як самостійне об'єднання розрізнених козацьких угрупувань, що зорганізувались до захисту південних кордонів України-Руси після великої перемоги 1363 року русько-литовського війська під проводом Гедимінового сина, Ольгерда, у битві з об’єднаними силами Золотої Орди на Синіх Водах (р.Синюха, ліва притока Південного Бугу). В наслідку цієї перемоги українські землі були звільнені від ординської зверхності аж до Чорного моря, а в усті Дніпра (суч. Очаків) та під Білгородом (суч. Маріуполь) були зведені фортеці для захисту південних кордонів України-Руси, що перебувала у складі Великого Русько-Литовського князівства. З того часу почали утворюватись козацькі залоги – військові гарнізони і відтоді побутує назва українського війська – «козаки», на відміну від іноплемінних військових угрупувань, що перебували на Україні-Русі.
Зауважимо, що відсутність офіційних свідчень про наявність українського козацтва та місць перебування тієї чи іншої Запорозької Січі в історичних документах держав-поневолювачів України-Руси не дає підстав для твердження про їхню відсутність. Історично підтверджено, що українське козацтво виступило у складі русько-литовського війська, очоленого литовським князям Вітовтом, і складало головну бойову силу при розгромі німецьких рицарів христоносців у вікопомній Грюнвальдській битві 15 липня 1410 року. За свідченням польського хроніста ХV ст. Яна Длугоша, половина русько-литовсько-польского війська складалася з українців-русичів: «з 17 полків Литви 10 набиралися на території України, Білорусі та Смоленської землі, а з 16 польських полків 6 складалися з мешканців Поділля і Галичини». Польський історик за зрозумілих причин неймовірно перебільшує кількість кварцяних військ католицької Польщі у битві проти католицького ордену, направленому виключно на Русь та Литву і завершеному гучною поразкою Тевтонів і усього німецького лицарства, однак засвідчує участь українського козацтва у розгромі Тевтонського ордену.
Незаперечним доказом боєздатності українського козацтва у ХІVст. служить історичний факт утримання суверенітету Русько-Литовського Князівства після битви 1399 року з Тамерланом над Ворсклою під орудою Вітовта. "Це ломить силу великого литовського князя й зупиняє його гін до Чорного моря, але не усуває його впливу на внутрішню політику Золотої Орди, що з неї вилонюється, як самостійна держава Кримська орда. Її основоположником був один з намісників орди, Хаджи-Гірей, що обороняючи свою самостійність від Золотої Орди, найшов собі опору в литовсько-польському союзі… В 1480р. скинула Московщина татарську зверхність, а в 1502р. розпалася Золота Орда… В 1552р. піддається московському князеві Іванові-ІV татарська Казань, а в 1556р.татарська Астрахань" (ІУТ с.318). З цього часу князь Іван «Грозний» почав величатися першим царем Московії, яка іменувалася в європейській історіографії Володимиро-Суздальським князівством і взагалі не розглядалася європейськими правителями як самостійна держава, бо вважалася північною провінцією Руси, яка входила до складу Великого Русько-Литовського князівства.
Щоби не склалося помилкового враження про військову могутність Московії, яка сфабрикувала свою вигадану історію, користуючись аморальним правом шовіністичної імперської зверхності ХVІІ-ХХ століть, зауважимо, що Московське князівство визнало монголо-татарське поневолення без бою і перебувало в ординському ярмі ще наступні сто років після звільнення України-Руси від зверхності Золотої Орди. Побіжно нагадаємо, що після здобуття Києва у 1240 році ханом Батиєм, його намісником у Києві був призначений вигаданий «легендарний герой» суздальський князь Олександр «Невський», як союзник Батия. Окремо зауважимо, що сучасні історики повторюють традиційну помилку, називаючи Володимиро-Суздальське князівство – Московським, а суздальського князя Олександра «Невського» – величають князем московським. Варто наголосити, що Москва проголошується столицею лише у 1410 році, і саме з чого часу починається історичне існування Московського князівства.
З огляду на вищезазначене, ще потребує неупередженого дослідження широко рекламована битва на Куликовому полі в 1380 році над Доном (в гирлі р. Непрядви) на предмет участі у цій битві так званої «московської раті», бо Московія – незрозуміло чому? – після тієї «перемоги» продовжує перебувати в ординському підданстві ще вподовж наступного століття. Вигадану звитягу «московського» війська бездумно переповідають сучасні історики, як наприклад: "Позиції Московського князівства зміцніли після Куликовської битви 8 вересня 1380 року, у котрій московське військо, до якого належали й загони з українських та білоруських земель, розгромило орду… Долю битви вирішив засадний полк, очолений князем Д. Боброком-Волинським, і наступ інших… полків, у складі яких були українці й білоруси" (ІУК с.70). Взявши до уваги, що в 1380 році не існувало «московського» війська (перенесення столиці з Володимира-на-Клязьмі до Москви було здійснене після 1409 року), стає цілком зрозуміло – хто здобув перемогу у битві на Куликовому полі: це були суто руські (тобто українські) війська.
Увиразнює сумнівність «московської» звитяги той факт, що Куликівська битва сталася в місцевості з численними українськими назвами, зокрема неподалік містечка Черкаси над Доном (попри гирла р. Сосна; правобережжя Дону, – суч. Липецька обл., яка споконвік перебувала у складі України-Руси), що служить незаперечним доказом тодішнього перебування там українського козацтва, що й оприкметилось в назві міста. Та й кордон суто козацької землі завжди проходив понад Доном, що засвідчує споконвічну приналежності цієї території до України-Руси з центром у Києві, а не до віддаленого Володимиро-Суздальського князівства з тодішнім стольним градом Володимир-на-Клязьмі, адже Москва стає столицею лише у 1410 році, коли Україна-Русь відстоювала свою незалежність у вищезгаданій Грюнвальдській битві.
"Московські книжники з середини ХVст. почали обгрунтовувати свою спадковість від князів київських... на зверхність над усіма землями колишньої Київської Русі. Під руками вони мали літописний текст – володимирське зведення 1185р. де здобуття Києва у 1169р. князем Андрієм Боголюбським, видавалося як перенесення центру держави з Києва у Володимир, а всі наступні князі київські були перетворені у володимирських васалів. Перенесення столиці з Володимира... до Москви, столиці фактичної, було здійснене після 1409р. при укладанні Троїцького літописі. Так народилася «звичайна схема» вигаданої російської історії, під яку почали підганяти літописні тексти... Цю схему закріпив М.Карамзін та О.Погодін, і вона стала загальноприйнятою у російській дореволюційній історіографії" (УІЖ 2003, №4). Слушно зауважити, що в часи княжої доби Києву належали землі навіть сучасного басейну р.Москви, зокрема Свірилеськ в усті Сіверки (ліва притока Москви). Літопис повідомляє, що княжич Олег, син Святослава Всеволодовича – Великого князя Київського, у 1175 «повернувся у свою волость, до Лопасни (городище на пр. березі Оки, навпроти устя р.Лопасни), а звідти, пославши воїв, Олег зайняв Свірилеськ, бо то була волость Чернігівська» (ЛР с.321). Щодо Андрія Боголюбського, не завадить нагадати, що невдовзі після пограбування Стольного града Києва цей «шановний муж» був убитий своїми ж слугами і викинутий на смітник, як непотріб, у власному княжому місті Боголюбий поряд з м. Володимир-на-Клязьмі у 1174 році (згідно, ЛР с.314).
У ХVст. починається поступове загарбання українських земель з боку Московії, яка на підтвердження своїх вигаданих прав вдалася до релігійної облуди, виступивши з ідеєю духовного лідерства після падіння Костянтинополя у 1453 році. Наприкінці ХVст. ця ідея трансформується в теорію, яку сформулював чернець псковського Елизарівського монастиря Філофей; згідно його висновку першим «центром Всесвіту» був Рим, другим – Костянтинополь, третім – Москва. Відтак Москва, проголосивши себе «третім Римом» у 1492 році, самозвеличується на власних вигадках, а московські князі починаються помпезно іменуватися царями.
Про цілковиту відсутність військової могутності Московії свідчить Лівонська війна (1558-1583) проти Лівонського ордену німецьких рицарів за вихід до Балтійського моря. Як відомо, Московія програла цю війну і виходу до моря не здобула. Відтак, її територіальні здобутки нарощувалися здебільшого безчесним шляхом, за чужий рахунок, користуючись слушною нагодою. Так, наприклад, діяла Московія при становленні Речі Посполитої часів «золотого віку» Августів Сигізмундів, коли землі України-Руси безконтрольно захоплювали польські магнати – скільки кому заманеться. Користуючись нагодою, московські князі прихопили й собі східну частину України-Руси, як «нічийні» землі, до яких зокрема входили сучасні області: Брянська, Могилевська, Курська, Білгородська, Липецька, Воронезька, Тамбовська, значна частина Ростовської й Саратовської областей, і навіть частину Смоленщини й Сіверщини, котрі споконвіку підлягали Києву. Відновлення суверенітету захоплених суто прикордонних земель Смоленщини й Сіверщини домігся Стефан Баторій (1576-1586), причому це сталося за правління самого «войовничого» московського князя Івана «Грозного» (1533-1584), котрий звеличився в часи опричнини за приказкою: «молодець проти овець, а проти молодця – сам як вівця». Так звана «грізність» московського князя, що утвердив свою владу військово-поліцейськими актами лиходіїв-опричників, трималася на каральних акціях головоріза Малюти Скуратова, котрий зі своїм кінним загоном гарцював по Московії і різав беззахисних бояр, як курчат, за наказом царя. Проте при зустрічі з українським козацтвом, яких направив польських король Баторій на відновлення північно-західного кордону України-Руси, уся войовничість миттю злетіла з князя Івана і він почав благати миру через довірених осіб у самого папи римського. "Стефан Баторій домігся повної перемоги у боротьбі з московським царем Іваном Васильовичем Грозним. Він одібрав у царя шість російських міст на північно-західному кордоні. Іван Грозний, через римського папу Григорія VІІІ, попросив у Баторія миру і мир йому було даровано в Запіллі. При цьому Стефан утримував за собою Полоцьк та Ліфляндію і відтіснив російського царя від Балтійського моря, до якого той так спрагло рвався" (ЩВ с.281). Крім того були вибиті й наступні зазіхання Московії на ці землі, що мали місце після смерті Баторія. "Узимку 1609-1610 р. козацький корпус чисельністю 30 000 шабель підбив Сіверщину і узяв Чернігів, Новгород-Сіверський та інші замки. Всі ці сіверські землі і Смоленськ закріпив за Річчю Посполитою Довлинський договір" (ІУЛ с.62). Мало того, приналежність Смоленщини до України-Руси знову була утверджена у Польсько-Московській (Смоленській) війні 1632-1634 років, де 20-тисячне Військо Запорозьке за участю кількатисячного польського загону присікло чергове зазіхання москалів на споконвічні українські землі. Поляновський договір (14.06.1634) між Польщею й Московією підтверджував умови Деулінського перемир'я 1618 року, згідно якого Московія зрікалась зазіхання на Смоленські землі.
Що ж до вивільнення Московії з ординської кормиги у 1480 році, то це сталося не внаслідок військової могутності москалів, а завдяки розпаду Золотої Орди, роздертої внутрішніми чварами та міжусобицями після нищівного удару, що завдав їй у 1395 році відомий полководець Тамерлан (1336-1405) – емір Середньої Азії, засновник держави Самарканд. Розбивши монголо-татарські орди, він пройшов через сучасну Луганську область аж до Дніпра, де зустрівся у битві з русько-литовським воїнством. "Звідтіль Тимур повернув на схід до гирла Дону, де захопив Азак (стародавня Тана, сучасний Азов). Його загони розграбували й спустошили Крим і стерли з лиця землі золотоординську столицю Сарай-берке над Волгою" (ІУЛ с.42). В 1430р. золотоординські залишки сформували Велику Орду, яку с самого початку роздирали внутрішні чвари за владу. У 1436 році від Великої Орди відокремлюється Казанське ханство, а в 1449 – Кримське. В 1456р. Велика Орда відступає на Волгу, де на початку ХVІст. розпадається на Астраханське ханство (за Волгою) і Ногайське – понад Азовським морем між Кубанню й Дніпром, яке у ХVІІст. розділяється на три орди – Буджацьку, Едикчульську і Едиссанську, що розселилися по причорноморських степах аж до Дунаю. У 1478 році Менглі-Гірей (син Хаджи-Гірея) підкорився турецькому султану і уклав союз з дідом Івана «Грозного», що згодом допомогло Московії скинути ординську зверхність. "Князь московський Іван ІІІ Васильович багатими подарунками спонукав кримського хана до походу на українські землі. Навесні 1482р. «прийде Мегли-Гирей… град Києв взя й огнем сожже». Загарбані київські коштовності (золоту чашу і дискос із Софійського собору) подарував хан Іванові ІІІ" (ІУЛ с.43).
Безславна Московія, безсоромно звеличена на брехні в часи великодержавного російського шовінізму, перебувала на задвірках загальноєвропейського розвитку і ходили в ликових лаптях аж до так званого «єднання» з Українською Гетьманщиною через необачність Б.Хмельницького. Це дало змогу відсталій, убогій, найвіддаленій провінції України-Руси втиснутись на європейську арену подій Пізнього Середньовіччя. Лиже завдяки бездарній, холопській позиції продажний українських гетьманів, московський цар Петро-І «прорубав вікно у Європу» і збудував Петроград на кістках українських козаків у прямому розумінні цього слова. Запорожці і реєстровці, заслані в заболочене устя Неви на примусові роботи по зведенню міста, гинули тисячами. Та й врешті-решт згинули всі, як один, завдяки своїм же горе-гетьманам, котрих тепер безпідставно звеличують новітні холопи й запроданці усіх мастей.
Показово, що попервах литовські правителі всіляко сприяли утворенню міцної козацької залоги як у пониззі Дніпра, так і по степовій зоні південної частини України-Руси. "Правительство литовське побудувало на окраїнах держави укріплені пункти, які дуже гордо звались «замками». Але не треба уявляти ці замки на західно-європейський зразок – це були скромні земляні укріплення, обнесені валом і ровом" (ІУН с.151). Значення тих «замків» полягало у тому, щоби навколо кожного з них утворювалось поселення, яке в українській історіографії отримало назву «козацька слобода». У такий спосіб чисельні військові угрупування українців-русичів, що склалися в часи довготривалої визвольної війни з ординцями, знаходять своє історичне призначення в утворенні козацьких гарнізонів, що стають на сторожі південних кордонів Батьківщини.
Зрозуміло, що козацькі гарнізони мусили мати свій військовий центр, котрим стає Запорозька Січ, утворення якої слід віднести на 80-ті роки ХІV століття, власне на час проголошення Кревської унії 1385р. Згодом козацькі поселення в степовій зоні України-Руси поєднуються в адміністративні округи, що звуться «паланками». "Паланочний полковник, який жив далеко від Січі й разом зі своїми помічниками – писарем та осавулом – відав прикордонними роз'їздами й керував козаками, які сиділи в степу, у своїх хуторах та слободах" (ІЗС с.105).
Розглядаючи питання самоорганізації українських козаків, передовсім зауважимо на хибність побутуючої думки, буцімто Запорозьке Військо було від когось залежне відносно військового реманенту та боєприпасів. По-перше, запорожці могли самотужки виготовляти порох і навіть відливати ядра до гармат, зокрема для своїх фальконетів (дрібнокаліберні гармати на запорозьких чайках ХVІ–ХVІІІ ст.). По-друге, не слід забувати про традиційну козацьку зброю, успадковану від Амазонок і Антів, – це лук, спис та шабля. Мало того, що козаки справно володіли своєю традиційною зброєю, вони продовжували користуватися нею поряд з вогнепальною зброєю вподовж багатьох століть. Побіжні згадки про це убачаємо в історичній хроніці, зокрема в щоденнику капелана польського війська часів битви під Кумейками 1637 року, де «стрілою з лука був тяжко поранений в голову один з товаришів брацлавського воєводи» (ЩВ с.406). Іншу згадку, а головне офіційну, залишив віце-президент Адміралтейської колегії часів Петра-І: "В 1699 році віце-адмірал Корнелій Крюйс писав про запорожців, що вони користуються луками й стрілами, котрими вельми влучно поціляють" (ІЗК с.221). На це зауважив і найвідоміший козацький літописець Григорій Граб'янка наприкінці ХVІІ століття, кажучи про козаків: «Оружие имут самопалы, шабли, обухи, стрели и списи; и до сих тако искусни, яко и найлучший полський гусарин и немецкий ретарин примерен быти не может». Інакше кажучи, навіть не маючи належного забезпечення боєприпасами для вогнепальної зброї, Запорозьке Військо було боєздатним і готовим до відсічі ворога.
Дослідження самооб'єднання українського козацтва в військову організацію під назвою Запорозька Січ ускладнюється відсутністю офіційних свідчень тодішніх істориків, які за зрозумілих причин бажали приписати утворення українського козацтва іменитім представникам литовсько-польської шляхти. Проте маємо неспростовні докази наявності самоорганізації українських козаків, які без сторонньої допомоги змінювали місце розташування Запорозької Січі багаторазово. Інший приклад самоорганізації козаків – гайдамацький рух, що утворився, знов таки, без сторонньої допомоги і до якого історики не спромоглися приписати жодного іменитого шляхтича.
Показовим прикладом самоорганізації українських козаків може прислужитися утворення козацтва на Дону з вихідців із Запорозької Січі в ХVІст., звідки Іван «Грозний» (1530-1584) закликав кошового отамана Єрмака, українця за походженням, на завоювання Сибіру у 1581 році. Жодному історику не спало на думку приписати якомусь литовсько-польському магнату організацію донських запорожців ("донців"), звідки вийшли відомі провідники національно-визвольної боротьби, як Степан Разін (повстання 1667-1671) та Омелян Пугачов (повстання 1773-1775). Причина в тому, що Донщина не входила до складу Речі Посполитої, тож не виникало й зазіхань накинути в гетьмани донським козакам якогось шляхтича.
Відтак, утворення Запорозької Січі слід розглядати не як результат зусиль литовсько-польського уряду, а як результат самоорганізації українського козацтва всупереч зусиллям Речі Посполитої стати на заваді козацькій організації. Мало того, Запорозька Січ, не зважаючи на усі спроби Речі Посполитої знищити її, трималася вподовж чотирьох століть.
Для остаточного доказу самоутворення Запорозької Січі наведемо приклади негативного ставлення відомих історичних осіб до українського козацтва з офіційних джерел, починаючи з Сигізмунда-І (польського короля 1507-1548) – першого тирана українського народу, що роздавав землі України-Руси направо й наліво поміж польської шляхти: "Золотий вік Сигізмунда-Августа був золотим для панів, але залізним для польсько-руського простолюддя. Від сього країна збідніла, промисли запали, кам'яні споруди перетворились на руїни, поміж простого люду пошилась найжахлива бідність і зубожілось. Таким чином, економічний гніт з боку польських панів та їх орендаторів-жидів, насилля з боку польського найманого війська в українських містах, неприховане бажання польської влади знищити козацтво – все це разом узяте було причиною страшенної, фанатичної ворожнечі запорожських козаків з поляками" (ІЗК с.375). "Сигізмунд-ІІ Август (польський король 1530-1572) запровадив статут 1557р., за яким поміщику та його управителю жиду надавалося право стратити своїх селян на смерть; він вперше взяв на службу 300 запорозьких козаків і вніс їх в реєстр (для запровадження майнової нерівності і соціального розшарування запорожців); за його правління побудовано замок на о. Вирва (т. зв. Мала Хортиця) з метою запобігання втеч селян на Запоріжжя; в одному з листів до Кримського хана він висловив надію, що фортеця на острові Хортиця допоможе старості Д.Вишневецькому приборкати козаків. Стефан Баторій (князь трансільванський 1571-1576 та польський король 1576-1586) у 1572р. збільшив число реєстрових козаків до 600; у 1578р. здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ; вів переговори з Кримським ханством про спільний похід на запорожців; заборонив торгівлю з Січчю і запровадив смертну кару нереєстрових козаків; задля приборкання запорожців наказав у 1578р. спорудити для резиденції наказного гетьмана місто Батурин, назване на його честь, над річкою Сейм (польський сейм – перекручена назва з’їзду давньоруських князів – «снем»). Сигізмунд-ІІІ Ваза (польський король 1587-1632) придушив козацько-селянські повстання ХVІст., провадив політику гноблення й колонізації населення України та Білорусії; уклав Брестську церковну Унію 1596р., започаткувавши релігійне гноблення українців. Владислав ІV Ваза (польський король 1632-1648) – посилив утиски українського народу, придушив народні повстання на Україні 1635-1638 років, збудував фортецю Кодак 1635р. для нагляду за запорозькими козаками, здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ у 1638р. під орудою польського комісара Мелецького. Ян Казимир (брат Владислава ІV, польський король 1648-1620), як і його наступник Сигізмунд-ІV – жорстоко придушували народні повстання в часи Гетьманщини. Михайло Вишневецький (польський король 1669-1673) вороже ставився до українського козацтва і Запорозької Січі. Ян ІІІ Собеський (польський король 1674-1696) – полководець, учасник битв проти армії Б.Хмельницького. Август ІІ Сильний (польський король 1697-1706 та 1709-1733) захопив Поділля з Кам'янцем-Подільським і всю Правобережну Україну; придушив повстання народних мас під керівництвом фастівського полковника Палія. Вітовт Кейстутович – князь Великого князівства Литовського 1392-1430 років, противник залежності Литви від Польщі; на українських та білоруських землях ліквідував удільні князівства і створив воєводства з литовськими намісниками, прихильник католицької експансії, заснував католицькі єпископські кафедри на Україні (в Луцьку і Кам'янці-Подільському). Євстафій Дашкевич (1535) – литовський воєвода, черкаський та канівський староста, пропонував уряду Литви побудувати на Дніпрі фортеці для припинення втеч селян у пониззя Дніпра; з самого початку своєї діяльності провадив боротьбу проти козацтва, що формувалося у пониззі Дніпра" (згідно, ІЗК с.494-519). Дмитро Вишневецький – князь, земельний магнат, мав володіння на Волині, був черкаським та канівським старостою, але ніколи не був гетьманом Запорозького Війська. За наказом польського короля був направлений в Запоріжжя "для стримування лихих людей – шкодників… не допускати козаків робити зачіпок чабанам и шкодити улусам татарським" (ІЗК т.2, с.17), намагався приборкати запорозьких козаків, закликаючи їх до військових походів на користь Речі Посполитої згідно свого призначення. "Дмитро-Юрій Вишневецький був польський польовий гетьман 1556-1563, що заступав коронного у його відсутності і керував збройними силами Речі Посполитої" (ІУН с.145).
З огляду на вищезазначене негативне ставлення шляхти до запорожців, жодній розсудливій людині не спаде на думку, що польські королі чи магнати Речі Посполитої могли сприяти організації чи підтримці Запорозької Січі. А спроби та намагання литовсько-польського уряду придушити запорожців, виразно свідчать про те, що українське козацтво об'єдналося в самостійну військову організацію без сторонньої допомоги. Жоден шляхтич не доклав зусиль до організації Запорозької Січі і мав на меті лише одне: спрямувати військову силу Запорозької Січі на користь Речі Посполитої – на її зовнішніх ворогів. Історія засвідчує: тільки-но запорожці обирали отамана-гетьмана з-поміж себе, як починався національно-визвольний рух українського козацтва проти свого внутрішнього ворога і козацькі загони починали громити литовсько-польську шляхту на Україні-Русі.
Тож варто в котре наголосити: Запорозька Січ була утворена без сторонньої допомоги, а заслуги в її самоутворенні має виключно українське козацтво. "Січ – продукт еволюційного розвитку, а не чийогось разового акту творення. Суспільний лад Запоріжжя будувався знизу поколіннями вихідців з народу. Давні традиції народного самоврядування доповнились тут запозиченими елементами політичної культури… Запорозьке козацтво створилося як самоврядна структура народної самооборони й господарська форма споживання за вакууму державної влади та постійної небезпеки… В незвичайних умовах з неординарних людей поступово складалося оригінальне суспільство з неповторними формами державності, громадянського й громадського порядку, владних структур, способу життя і побуту" (УФ с.36).
Утворення самостійного Українського Козацького Війська з постійно діючим військовим центром в Подніпров’ї, що отримало назву «Січ», сталося 1386 року. Маємо докази історичної необхідності його утворення саме наприкінці ХІVст. Як зауважив свого часу Д.Яворницький: "Від половини ХІІІст. до 1386 року влада Великого Литовського князівства не прагнула докорінно змінювати вироблені віками порядки в містах і селах руських областей. Навпаки, до фатального 1385 року литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання" (ІЗК с.344).
Перешкодою єднання України-Руси з Литвою стала Кревська унія 1385 року, згідно якої Литва об'єднувалася з Польщею і зобов'язувалась пристати під зверхність католицької церкви. Це литовсько-польське єднання, що отримало назву Річ Посполита, сталося без урахування прав і свобод українського народу, а це у свою чергу спричинило потребу українського народу мати власні збройні сили для захисту своїх споконвічних прав на землях України-Руси. Слід зауважити, що проголошення польсько-литовської унії означало не тільки насильницьке запровадження католицтва на Україні-Русі, але й насильницьке запровадження польської мови, що означало не лише знищення суверенітету України-Руси, але й знищення української нації. Відтак, Кревська унія 1385 року спричинила утворення самостійного українського війська в Подніпров’ї, що згодом отримало назву Запорозька Січ.

ЕТНІЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

sarafan — Sun, 24 Mar 2013 20:14:59 GMT

Дан Берест
"ВИТОКИ КОЗАЦТВА"

ЕТНІЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
"Трипільці. Пелазги. Кімерійці. Анти. Амазонки. Славени. Авари. Скіфи. Гуни. Сармати. Руси."

П Е Р Е Д М О В А

Про українську козаччину написано багато книг, як наукових, так і художніх. Незліченна плеяда науковців захищала свої дисертації на цій темі, проте в численних наукових працях чимало суперечливості та кон'юнктурності у висвітлені історії козацької доби. Причина в тому, що крім суб’єктивних чинників, притаманних кожному автору окремо, наявні й об’єктивні – політичні, які суттєво впливають на виклад історичного матеріалу.

Історичний матеріал, який дійшов до нас і який використовують сучасні науковці при дослідженні козаччини, був написаний у ті часи, коли Україна-Русь перебувала під зверхністю Речі Посполитої і Московії. Відтак, запорожці, які боролись проти поневолення українського народу, вважались в тогочасному суспільстві не патріотами, а навпаки – мало не злочинцями. Тож будь-які прояви істинного висвітлення історичних подій були неможливі у ті часи. Не було й мови про визнання провідної ролі українського козацтва у збереженні української нації, як за часів Речі Посполитої, так і за часів московського царату. Щодо часів Незалежності України, то об’єктивне дослідження української козаччини не тільки можливе, але й цілком правомірне, хоча й не узгоджуватиметься з побутуючою історіографією, яку нещодавно викладали імениті науковці, підпорядковані Москві.
Історична правда настільки страшна, що її важко усвідомити. Передовсім зауважимо, що реєстрові козаки за всіх часів були найманцями і використовувались чужинськими урядами для придушення визвольної боротьби українського народу. Тож вельми прикро, що вітчизняна історія продовжує звеличувати колишніх ворогів українського народу до рівня національних героїв. «Витоки Козацтва» покликане спростувати кон'юнктурні виклади науковців та виправити побутуючі спотворення історичної доби українського козацтва, де кожна історична особа та визначна подія висвітлена у відповідності до свого призначення в українській історії.

ЕТНІЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

"Трипільці. Пелазги. Кімерійці. Анти. Амазонки. Славени. Авари. Скіфи. Гуни. Сармати. Руси."

Етнічне походження запорозьких козаків досі нез'ясоване у вітчизняній науці, хоча це питання цікавило усіх дослідників старосвітщини України-Руси. Зауважимо, що самі козаки виводили себе з сарматів, не вельми розуміючи їхнє етнічне походження. Тож, переходячи до розгляду цього питання, перш за все з упевненістю зазначимо, що козаки безперечно походять з Антів, чиї заслуги у збережені кордонів України-Руси безпідставно забуті.
В попередні часи вітчизняні науковці не знали, а то й не хотіли знати, що на теренах України-Руси існувало могутнє Царство Антів, про яке навіть не згадувалося до часів Незалежності України. На жаль, нинішні науковці чомусь обходять це питання стороною, як начебто це якась заборонена тема. Лише вряди-годи згадується цей визначний факт вітчизняної історії у фундаментальних виданнях, та й то лише кількома словами, як наприклад: "Антське царство було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму" (ІУ с.53).
Нагадаємо, що Царство Русь з центром у Києві було відоме ще до нашої доби під назвою Царство Антів. Першим правителем Царства Антів був ант Ор (VІІ ст. до н.д.); його військовий похід до Єгипту як князя Рошу згадується в жидівському Вітхому завіті (Кн. Езекіїля 38/2), а його сини – славетні анти: Кий, Пащек, Горовато – згадуються в "Повісті плинних літ" як легендарні особи (ЛР с.4). "Звичайно, всі факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне – метою літописів було показати єдність князівської династії, яку намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті" (ІУП с.79). Тож варто нагадати достеменні свідчення про наших етнічних предків – Антів, чия назва закарбувалась у всесвітній історії під назвою Античної доби.
Анти – це етнонім українців-русичів, чия етнічна спорідненість з праслав'янами (представниками орійської раси) незаперечна. На це зауважували у свій час відомі науковці-історики. "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону" (ІУС с.30). "Анти – це прямі предки значної частини східнослов’янських племен, з котрих згодом утворилась Київська держава. Навіть мова антів надзвичайно близька до мови найдавніших руських документів часів Київської Русі" (БРА с.323). "Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців в Антах" (ІУН с.33). "Отсі то анти й були безпосередніми предками українського народу. Уже на мапі "Європейської Сарматії", що її зладив грецький географ ІІст. Птоломей (описуючи терени України-Руси)… і згодом у VІст. розрізняють уже греко-римські історики й географи венедів на заході, словен на південному заході й антів на сході. Те, що знаємо про наших безпосередніх предків – антів, знаємо з чужинських джерел. До VІст. володіли наші предки анти землями вздовж чорноморського узбережжя" (ІУТ с.41).
Зауважимо, що відсутність рідних письмових джерел не означає, що їх не було. Історичні, наукові, медичні, знахарські та й усі інші книги українців-русичів дохристиянської доби методично знищувалися в часи утвердження християнства на Україні-Русі. Це робили завзяті поборники чужої релігії, щоби запровадити думку буцімто в дохристиянські часи на Русі жили «дикі племена», яким християнська релігія принесла писемність і культуру, після чого почався так званий «розквіт» України-Руси в середині ХІст., котрий «чомусь» дуже швидко обернувся стрімким і незворотнім занепадом. Прикметне, що після знищення писемної спадщини українського народу, церковники почали переписувати візантійські хроніки в християнські літописи русичів, запроваджуючи візантійське бачення нашої історії, котре переповідали усі вітчизняні науковці без винятку, зокрема й М.Грушевський: "Грецькі письменники зазначають по сусідству з Візантією словен і антів. Словенами називають вони племена, що жили над Дунаєм і на Балканських землях, антами – над Дністром, Дніпром і далі на схід до Азовського побережжя. Це були південно-східні українські племена, які захопили тоді все чорноморське побережжя від Дністра до Азовського моря і виступають в історичних джерелах окремо під назвою антів" (ІУГИ с.21).
"Візантійський імператор Маврикій (582-601) писав, що анти мають багато всякої худоби, плодів, зложених у стогах, переважно проса. Сіяли також пшеницю. Орали ралом і плугом із залізним лемешем. Часто переселялися з місця на місце. Селища оточували валами. Мертвих спалювали… Візантійський історик VІст. Прокопій пише, що тоді лісостепову й степову зони України займали «безчисельні племена антів». На півночі вони доходили до лінії Києва, на заході їхньою межею був Прут, на півдні – Чорне й Азовське море, на сході – Дін. Над Азовським морем локалізують антів римський письменник Іст. Гай Пліній Секунд і давньогрецький географ ІІст. Птоломей. Вони називають жителів тієї території «Cissi Anthi» (по-українському «потусторонні анти»)" (ІУЛ с.19).
Наперед зазначимо, що Анти нікуди не пішли зі своїх споконвічних земель і не зникли «безвісті», як намагались подати лукаві історики російсько-імперської доби, щоби позбавити українську націю прадавнього етнічного коріння. Остання згадка про Антів в іноземних джерелах датується 602 роком, але це не означає, що Анти кудись поділись безслідно; вони залишилися на теренах своєї Батьківщини, лише почали називати інакше – славени-руси-українці. Подібна зміна назви народу не дивина у всесвітній історії; так наприклад, італійців називали римлянами, греків – візантійцями, румунів – даками, баварців – франками і таке інше. Видатний польський вчений, лінгвіст М. Красуський, у ХІХ ст. довів, що українська мова найдавніша з індоєвропейських мов і вона є ключем до розуміння санскриту, латини, грецької та інших більш пізніх мов. Тож маємо розуміти, що українська мова – праслав'янська, і її носієм були наші праотці – Анти, котрі мали цілісну самосвідомість, що формувалася на базі єдиної мови (з численними діалектами). До того ж археологічні матеріали свідчать про спадкоємність матеріальної і духовної культури населення України ще з прадавніх, зокрема Антійських, часів. На це зауважував академік М.Грушевський, стверджуючи, що «Анти – це і є українці зі своєю мовою і культурою, адже археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової, зокрема Правобережної, України не відбувалося змін етнічного складу населення щонайменше з ХІІІ ст. до н.д.» (тобто з ІІ тисячоліття до нашої доби).
Маємо слушні зауваження сучасних істориків: "Авари й інші кочовики не вигнали наших предків з урожайної Наддніпрянщини й розлогих степів. Безупинна біда лише загартовувала антів, яких востаннє згадують візантійські хроніки в 602р. Без сумніву, вони нікуди не щезли, тільки після аварського ярма Наддніпрянщина перестала бути територією тодішнього «міжнародного» зацікавлення. Та й сама назва «анти» не була автохтонною. Як і раніше, українська людність продовжувала в VІІ–VІІІ ст. посуватися до Азовського моря… У процесі тривалої слов'янської колонізації Північного Причорномор’я на Таманському півострові утворилося Тмутороканське князівство" (ІУЛ с.24). Заслуга в утворенні Тмутороканського князівства, котре М.Грушевський назвав першою українською Січчю ХІ століття, належить найвидатнішому полководцю і державотворцю усіх часів Величному Святославу – неперевершеному правителю Царства Русь 957-972 років (ДБЛ с.37).
"Про політичну організацію східних слов'ян (тобто антів) відомо небагато. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживали мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважили за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру" (ІУС с.32). Не випадково під час страшенної навали гунів у ІV-Vст., перед якими не встояв жоден з західноєвропейських народів, називаючи їх "божим бичем Європи", Україна-Русь вистояла, бо наші праотці Анти встали на захист кордонів свого царства. Лихі завойовники, не наважившись напасти на Антів, уклали з ними військово-політичний союз, що свідчить незаперечним доказом могутності Антійської держави.
Про гунів вітчизняна історіографія повідомляє, що кочові гунські племена гяньюнь і гуньюнь, витіснені китайцями в 119 році з Північного Китаю, перейшли в Середню Азію і Казахстан, де утворили потужний союз племен. Шукаючи нових пасовиськ, азіатські гуни під проводом Атилли в 451 році перейшли по землях Царства Антів вздовж Чорного моря і вдерлися в Європу. Щоправда між азіатськими «жовтими» гунами були й слав'яни – «білі гуни», як зазначали римляни. Деякі історики навіть обстоюють думку, що й Атилла був «білим гунном», та це не головне. Наявність слав'янської людності у війську гунів засвідчує, що українці-русичі також приєдналися до «великого переселення народів» під час гунського нашестя. Будучи вправними воїнами, вони потрясли основи Римської імперії і, не зустрівши достойного опору, пройшли аж до Франції. Після смерті Атилли (453р.) частина гунів лишалися над Дунаєм, решта відійшла назад поза володіння Антів за Дін. Повага гунів до територіальних прав Антів та ратний союз з нашими предками засвідчує непереможність Антів у справі захисту своєї землі.
"Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в ІV ст. гарно зорганізовані, коли могли протистояти готам й не те, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними в зачіпно-військовий союз" (ІУТ с.48). На військові здібності Антів зауважують як іноземні історики, так і вітчизняні дослідники нашої старосвітщини. "Протягом VІ ст. внаслідок широкого наступу на володіння Візантії анти повністю слов’янізували Балканський півострів" (ІУ с.53). "За словами Прокопія Кесарівського (VІст.) та грецького цесаря Маврикія (582-601) – "Словени й анти мають однаковий спосіб життя й однакові нахили: вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливі… В тих обох народів спільна мова і подібні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі… Не є вони злі, ані злочинні… Мешкають по неприступних полянах над ріками, мочарами, озерами… Усіх перевищують своїми способами проходити ріки… Військові походи проти них дуже мало їм шкодять. Тому що оселі словен та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають з майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває ворога". Ота всіма славлена українська гостинність та й способи воювання яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців" (ІУТ с.48-49).
Варто додати, що означені греками "словени", точніше Славени й Анти – це один народ, бо маємо пояснення з "Велесової Книги": "Слава тече по русах. Тако анти ми, маємо честь і славу співати богам! І хоч славії названі, ніколи не просили, а славу речили, се бо молитву творили… Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає… Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. Але ми називаємося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі. Отож не уб'ють її в злиднях чи в нужді" (ВК д.6а, д.20а). Самоназва Антів – Славії (Слави, Славени) відображена у назві Дніпра – "Славутич" – головної ріки Царства Антів. З помилкового сприйняття грецької вимови пішла невірна назва "слов'яни", замість етимологічно вірного "слав'яни", звідки й назва Предківської релігії українців-русичів "Православ'я", що закликало боронити рідну землю не шкодуючи життя.
Не зайве нагадати, що саме Анти стали на заваді готам (германським племенам) у спробі утвердити своє панування в Північному Причорномор’ї. Назва германських племен, що мешкали на південному узбережжі Варязького (Балтійського) моря, походить від назви острова Готланд – найдавнішого місця їхнього помешкання. "Готська навала з-над Балтійського моря у першій половині ІІІ ст. досягла Північного Причорномор’я з Меотидою включно (Азовське море). Германські готи створили державне об’єднання, що за правління Германаріха в середині ІVст. досягло найвищої могутності. Добитися повної гегемонії в Східній Європі готам перешкодили слов'янські племена антів. В 375р. готський король Вінітар намагався їх підкорити, але зазнав поразки. Дещо пізніше йому пощастило підступно на річці Рось, запросивши на банкет, захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів і 70 бояр" (ІУЛ с.17). Анти, лишившись без військових керівників, відступили до київських гір, де утворили нове військове угрупування «Троянь», згадане в "Слові о полку Ігоря" як «віки і тропи Трояні». Невдовзі Анти розбили готів, потіснивши їх у Крим, де готи розбудували місто Мангуб, котре стало центром пізнішої готської єпархії.
Військові здібності Антів успадкувало українське козацтво, яке виводило себе, як зазначалось, з Сарматів: "Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси" (ІР с.104). Сарматське походження українських козаків засвідчене в багатьох офіційних договорах та архівних документів Війська Запорозького. Тож варто з'ясувати, хто ж такі – сармати?
В український історіографії побутує невірне уявлення про сарматів, як про народ прийшлий не знано звідки. Наведемо необгрунтовані висновки, що досі побутують в українській історії: "Назагал усе, що знаємо про перших мешканців чорноморського степу, знаємо від Геродота… Велике й войовниче іранське плем'я скитів появилося на наших землях десь у VІІст. до н.д. й, вигнавши відсіля кімерійців, заволоділо землями від Дону по Дніпро… Згодом, коли скити прислабли, наперло на них зі сходу споріднене з ними плем'я сарматів. Протягом довгого часу, від ІІІст. перед н.д. до ІІст. по н.д., завоювали вони всі українські землі і залишили по собі назву Сарматії не тільки для нашого краю, але й для цілого східноєвропейського низу, та близько 600 назв місцевин на українському півдні" (ІУТ с.39).
Помилковість цього викладу полягає не лише у визначені етнічного походження сарматів, але й у часі їх появи на теренах України-Руси. Адже грецький історик Геродот жив у Vст. до н.д. (490-424 до н.д.), тож він не міг описати події, що сталися після його смерті. Відтак, не підлягає сумніву, що Сармати з'явилися на Україні-Русі ще з-перед часів Геродота, тобто у VІст. до н.д., себто одразу після навали скіфів. Незаперечність цього висновку підтверджена самим Геродотом: "Північному Причорномор'ю присвячена четверта книга Геродота під назвою «Мельпомена». Геродот охарактеризував етноси, що проживали нацих землях.., зокрема: борисфенітів.., савроматів (сарматів).., гіперборів (гіперборейців), амазонок.., гелонів (суч. руїни Гелона на Ворсклі) та інші" (ІУК с.18). Як бачимо, сармати (савромати) вже були за часів Геродота.
"За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбу скіфів і амазонок" (ІУ с.48). Зауважимо, що греки називали «скіфами» усіх мешканців північного Причорномор'я без винятку, у тому числі й слав'ян. Тому найціннішим у Геродотовій легенді є згадка про Амазонок. Саме вони, об'єднавшись з Антами, утворили Сарматію на противагу Скіфії. "Наприкінці ІІІст. до н.д. Велика Скіфія припинила своє існування (під натиском сарматів)… Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфій: в Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі… Ці малі скіфії припинили своє існування у ІІст. н.д." (ІУ с.32).
Ототожнення слав'ян зі скіфами пішло з легкої руки грецьких істориків, на що зауважувала ще «Історія Русів»: "Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовляв, що вони переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірію і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скітами, Південних – Сарматами (по очах з примружкою) і Русами, – за волоссям" (ІР с.37). Помилковість грецького викладу зазначають і сучасні історики: "У Vст. до н.д. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці" (ІУС с.25).
Кажучи про скіфів, треба розділяти автохтонних «скіфів-скитів» і скіфів-кочівників суто іранського походження, які в пошуках пасовиськ прийшли зі сходу в південні степи України-Руси у VІІ ст. до н.д. Так звані скіфи-орачі та скіфи-землероби, що згадуються в трьох легендах, записаних Геродотом, – це автохтонні пелазгійські племена трипільців-кімерійців-антів (укр. назви «сколоти», «скити»), що належать до індоєвропейської сім'ї народів і споконвік проживали на теренах України-Руси. "Відносно скіфів дослідники опираються переважно на третю з повіданих «батьком історії» Геродотом легенд. Межи тим видатний скіфолог Б. Н. Греков вважав цей народ переважно автохтонним нащадком зрубної (орійської) археологічної культури – і акцентував при цьому першу з геродотових легенд" (НЦ с.289). За першою легендою Геродота, сколоти походять від Таргітая, породженого дочкою ріки Борисфена-Дніпра, з котрим пов'язане і легендарне походження Пелазга – пращура усіх індоєвропейських народів. Три сини Таргітая – Липоксай, Арпоксай, Колоксай – породили три племені. «Усі племена разом іменуються сколотами, тобто царськими. Еліни звуть їх скіфами. Так оповідають скіфи-сколоти про походження свого народу. Крім того, вони вважають, що від доби правління Таргітая до вторгнення на їх землю Дарія (на чолі війська персів у 514р. до н.д.) минуло 1000 років" (ГД ІV, с.7).
До такого ж висновку схиляються й сучасні науковці: "Правобережні скіфи-орачі й лівобережні скіфи-землероби, на думку багатьох учених, були протослов’янами. Скіфів-хліборобів називали ще й борисфенітами. Вони посувалися на південь, де освоювали родючі долини Берисфена-Дніпра та інших рік… У Х – поч. VІІст. до н.д. Північне Причорномор’я від Дону до Дністра захопили пастушо-хліборобські племена кімерійців. Мабуть їм зобов’язаний своєю спотвореною назвою Крим (наявні приголосні «К-м-р»)… Деякі історики признають кімерійців індоєвропейським племенем і причисляють їх до протослов’янської групи індо-європейської сім’ї народів… З кімерійцями пов’язують походження гідронімів Дон, Донець, Дніпро з найменням головної богині індоєвропейців і праслав’ян Великої Матері Дани (Тани). Річка Дін має давньослов’янське ім'я Тана, до якого додано еллінський суфікс – is: Танаіс. Якщо ця назва давньослов’янська й постала задовго до І тисячоліття, то в донецьких степах мали б тоді жити праслов'яни, тобто предки українціва… Зі старослов'янського Дана повстало слово Дон, у якому за правилами української мови "о" в закритому складу перейшло в "і": Дін" (ІУЛ с.11-16). Варто додати, що ім'я «Дана» оприкметилось в назві Дніпра – давньослав’янське Данапріс, тобто «Дана прісна (суща)», що згодом трансформувалося в «Данапр» і Дніпр. Слушно зауважити, що Дана – це давньослав’янська Богиня Води (на її свято – в ніч з 1 на 2 січня – освячують джерельну воду, виносячи її в посудині на всю ніч під зорі). Не випадково усі великі ріки України пов’язані з ім'ям богині Дани (приголосні «Д-н», бо голосні літери зазвичай не писались): Дунай, Дністер, Дніпро, Дін; а річка Буг ще за часів козаччина звалася Бог, тобто Божа ріка чи ріка Богині.
Окремо зазначимо, що Анти засвідчують своє походження від Кімерійців – найдавнішого з офіційно відомих на сьогодні народів, що заселяли південь України-Руси. У "Велесовій Книзі" згадуються "кіморії, як отці наші", і вони "римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (ВК д.6е). Про кімерійців відомо дуже мало: вони згадуються ще у творах Гомера VІІІст. до н.д., як найперші серед усіх народів світу, що оволоділи технікою їзди верхи у 1500 – 1000 роках до н.д. Кажучи про кімерійців в «Одісеї», Гомер називає їх «над усіх на землі справедливих».
"Появляються вони (кімерійці) в нас на самому початку першого тисячоліття до нашої доби й залишають по собі назву «Кімерійського Боспору» та овіяну легендою геройства «могилу кімерійських королів» над Дністром, про яку згадує грецький історик Геродот" (ІУТ с.37). "Земля кимерійців лежала від Карпат та гирла Дунаю до Кубані. Хронологічна культура кимерійців датується 1500 до 700р. до н.д. Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці – біля Кам'янця-Подільського, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони були першим народом, котрий мав царів. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Білогрудівської культури П.П. Курінний вважає, що не з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини. Їхня культура – продовження Трипільської. Перехід частини осілого населення до табунного скотарства штовхав їх на південь, зокрема на Запоріжжя, з його степами" (ІУП с.55). "Так чи інакше, кімерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до VІІст. до н.д. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу (себто скіфів), вони відійшли до Малої Азії" (ІУС с.24). Показово, що саме у ті часи всесвітня історія згадує й амазонок, котрі сусідили з кімерійцями через Боспор (сучасна Керченська протока), мешкаючи на землях сучасної Кубані. "Наприкінці епохи бронзи (ХV–ХІст. до н.д.) степову частину України й пониззя Дону населяли індоєвропейські племена.., в їхніх військових формуваннях були кінні дівочі загони амазонок" (ІУЛ с.10).
Після доби Кімерійців, що замешкували південь України-Руси, постає Царство Антів, що простяглось від Руського (Чорного) моря до Варязького (Балтійського) і озера Ладоги з містом-фортецею Ладога в усті Волхова, яке було центром Північної землі русичів задовго до Новгорода, заснованого над Волховом поблизу Ільменя-озера у 873 році (МБ с.40). Царство Антів по добі кімерійців очолив цар антів Ор, а його сини – Кий, Пащек (Щек) і Горовато (Хорив) – звели кремлі на КиїАвських горах над Подолом у 640 році до н.д. (ДБЛ с.11). У Антів історично засвідчена спадкоємність трипільсько-кімерійських обрядів: "Поховання скитів, скорочене під курганами (а видатних осіб палили на вогні) має аналогію з похованням трипільців та кимерійців (с. Верем'я та Щербанівка – трипільських часів, Білогрудівка – кимерійських). Обидва обряди переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині" (ІУП с.59).
Як відомо, доба Кімерійців скінчилась у VІІст. до н.д. під час навали скіфів (тюркських племен зі сходу); разом з Кімерійським царством припинило існування й царство Амазонок на Фермопонті. "Амазонки згадуються в літописах (ЛР с.10) та письмових пам'ятках античних письменників (СП с.9), де зазначається, що амазонки (українська назва "косачки") – войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ – І тисячоліття до н.д. Царство амазонок тягнулось від східного берега Боспору по річці Фермопонт (теперішня р.Кубань); пізніше з них утворився народ сармати… Амазонки підтримували дружні стосунки з пелазгійськими (давньоукраїнськими) племенами, де мали нетривалі шлюби. Діодор Сицилійський (Іст. до н.д.) описав дружній візит амазонської цариці Фалестри до О.Македонського (ІV ст. до н.д.), щоби мати від нього дитину; у супроводі 300 подруг Фалестра гостювала 30 днів і з почестями повернулась до Сарматії" (ДБ с.98). Після навали скіфів, Амазонки поєдналися з Антами, утворивши потужне войовниче угрупування під назвою Сармати, яке спершу очолювала Цар-Мати і яке врешті-решт вибило скіфів на своїх споконвічних землях Причорномор'я і Передкавказзя.
Цей факт засвідчують грецькі історики, вказуючи на присутність амазонок в українських степах у ІІ століття нашої доби: "На ранніх стадіях формування сарматських племен серед них панував матріархат. Мабуть тоді між ними були й амазонки. Давньогрецький географ ІІст. н.д. Птоломей локалізує амазонок на побережжі Меотійського «озера» (сучасне Азовське море)" (ІУЛ с.14). До речі, «на генуезьких мапах ХІV ст. на місці сучасного Маріуполя позначено Палестру, а Білосарайську косу названо Балестрою» (УІЖ 1971, №4), що безперечно пов’язане з ім'я амазонської цариці Фалестри.
Щодо «споконвічних руських земель» варто нагадати, що сучасний Краснодарський край (колишнє Царство Амазонок) споконвік належав Україні-Русі. Нагадаємо, що Святослав Величний у 965 році "відновив владарювання Русі на всьому просторі від Хвалиського (Каспійського) моря до Меотиди (Азовського моря). Саме йому належить відродження Тмутороканьського князівства зі столицею Таматарха (сучасна Тамань)" (ДБЛ с.39). На це зауважують історики ХІХст., зазначаючи, що південно-східний кордон України-Руси "стрімкими схилами Єргенської горбовини, крізь низку степових озер, доходить до побережжя Каспія. На Кавказі доходить до рік Терека й Малки по хребет Кавказу. Біля містечка Гагрі вертається наша межа назад до Чорного моря" (ІУТ с.18). "Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається з географічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, йде понад Прутом до Дунаю; на півночі йде по поріччю Прип'яти, Десни, Сейму, на сході губиться серед Воронежчини й Донщини, а на південному сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір" (ІУН с.27). Невипадково саме сюди, на землі Кубані (сучасний Краснодарський край), переселились українські козаки після знищення Запорозької Січі, не бажаючи коритися закріпаченню та утискам з боку Московії.
Сучасні українські історики, навіть на знаючи про амазонок, мимоволі засвідчують їх присутність в Сарматії, переповідаючи давні свідчення: "Грецькі літописці називають сарматів «підданими жінок», що свідчить про виїмкове серед степовиків становище жінки в сарматському суспільстві" (ІУТ с.40). Саме українська назва Амазонок – косачки, в довгі коси яких були вплетені бойові знаряддя на зразок холодної зброї, послужила назві українського козацтва; та й козацькі «оселедці» виразно засвідчують історичний зв'язок козаків з косачками-амазонками. Власне й українці вирізняються поміж слав'янських народів саме тим, що жінка в українському суспільстві здавна має права нарівні з чоловіком.
Самоназва козаків прозоро простежується зі старослав'янської назви Амазонок: «косачки – косаки – козаки». Зауважимо, що так званий «український оселедець» (тобто «коса») завжди був притаманний українцям-русичам, які посвячували себе військовій справі. Нагадаємо, що й Святослав Величний, за описом грецького хроніста Лева Диякона, мав «довгі вуса і пасмо волосся на оголеній голові». Заслуговує на увагу ще одне свідчення Лева Диякона про те, що у битві під Доростолом (971р.) серед полеглих воїнів були воїни-жінки з війська Святослава, себто наявні на той час представниці амазонок. Від них успадкували козаки обітницю лишатися неодруженими, "щоби їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій військових" (ІР с.50). Та найцікавіше, що самі запорожці вказують на свою спорідненість з амазонками за місцем їх останнього перебування – за дніпровськими порогами. "Найдивовижним було те, – зазначає француз Люзер, – що ця оригінальна козацька республіка (Запорозька Січ) розташувалась на тому місці, де за переказами було царство амазонок" (ІЗК с.242). Це засвідчує безперервність історичного зв'язку та незаперечність етнічного походження козаків від сарматів – амазонок – антів.

Історія Українського козацтва.

sarafan — Wed, 28 Nov 2012 15:12:34 GMT

Історія Українського козацтва

Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненарожденних», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Запорозька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини 16 ст. до 1775 року. Утворення Запорозької Січі пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом.

Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У київську добу, щоб стримувати кочівників і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська завала змела їх. Згодом, у період правління литовських князів, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося утворенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці 15 ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину 16 ст. межі заселених українцями земель знову були відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни степу й включали Кам’янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване Дике поле. Найбільшою безпекою цього краю були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі. З історичних джерел відомо, що за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 спустошливих набігів ординців на українські землі, а з 1600 по 1647 р. таких наскоків було 70.

Однак, незважаючи на страшну татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців. Феодальний гніт, що поширювався у заселених районах Галичини, Волині, Поділля, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам прикордонного життя перед кріпацтвом.

Кожну весну відходили від пристаней Києва, Канева, Черкас, Кременчуга легкі човни вільних людей. Вони пливли Дніпром до порогів, щоб там, розійшовшись по багаточисельних притоках Дніпра, озерах, старицях, протоках, островах, все літо займалися промислом: били звіра, птахів, ловили, в’ялили, солили рибу, збирали мед диких бджіл. Пливли зі зброєю. Погроза татарського наскоку через відкриті степи була реальною. Промисловці могли бути захоплені у полон, або ж і зовсім загинути. Доводилося постійно бути насторожі. Поступово накопичувався бойовий досвід і знання краю. Виявилось, що окремими загонами можна не тільки успішно захищатися від нападу татар, але й самим при нагоді нападати на стоянки пастухів, окремі кочів’я, захоплювати табуни коней, отари овець, череди рогатої худоби. При нагоді траплялось перехопити і ворожий караван, що рухався до якогось приморського міста, або ж захопити корабель, що необережно причалив до гирла Дніпра.

Так ще до 1492 року кримський хан Менглі-Герей у своєму листі до Великого князя литовського Олександра скаржиться, що козаки, так почали називати ватаги вільних людей, прийшовши Дніпром під Тягінь (татарське містечко в понизов’ї Дніпра) захопили і пограбували його корабель. Такі набіги козацької вольниці ставали все більш частими і організованими. У бойових сутичках з татарами козаки переконувались, що можуть осилити хоробрих, але погано озброєних степовиків. Поразки і втрати лише міцніше збивали їх в громаду і заставляли озброюватись страшною для степової кінниці вогнестрільною зброєю. Отаманами таких загонів вибирали хоробрих і здатних до військової справи людей.

Окремі козачі ватаги на чолі зі своїми отаманами потребували певного об’єднуючого центру. Без нього всі їх бойові дії носили характер дрібних, скороспілих набігів на коротку відстань і особливого військового ефекту не мали.

Такий центр повинен був володіти обов’язковими для цього ознаками: мати стійке постійне ядро воїнів-професіоналів, їх командири мусили володіти не тільки військовим досвідом, але й достатньо широким політичним кругозором, певною загальною і політичною культурою, без чого було б просто неможливим вибрати місце і час нанесення чергового удару і планування військових операцій. Крім цього, було необхідно, щоб керівництво такого центру мало не тільки багатий бойовий досвід, але й високий військовий авторитет, потрібний для утримання високої дисципліни. Нарешті, у розпорядженні такого центру повинні бути чималі матеріальні ресурси для підготовки, забезпечення і проведення бойових операцій.

У тих історичних умовах, що склалися в кінці 15 — першій половині 16 ст. у районі Придніпров’я, у якості об’єднуючого центру реально могли виступати тільки прикордонні феодали, з місцевих боярських і князівських родів. Це були єдині на той час центри військової і політичної сили, навкруги яких могли групуватися, з метою проведення крупних військових заходів, окремі козацькі загони. Імена комендантів королівських замків і старостів міст Предслава Лянцкоронського і Остафія Дашкевича, Берната Претвича, князя Дмитра Вишневецького та інших зв’язані з формуванням і становленням самостійної військової організації українського козацтва.

В 1-й половині 50-х рр. 16 ст. (існує кілька версій щодо часу заснування Хортицької Січі від 1552 до 1556) Дмитро Вишневецький заснував на о. Мала Хортиця (тепер острів Байда), розташованому за дніпровськими порогами, замок, який став козацькою твердинею і опорним пунктом для масштабних походів проти татар.

У 1572 р. за розпорядженням короля Сігізмунда II Августа було взято на державну службу 300 козаків. Вони були вписані у список-реєстр, звідки і пішла назва «реєстрові козаки». Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р. за правління короля Стефана Баторія. На державну службу було поставлено шість сотень козаків. Через десять років їх налічувалось уже три тисячі. Реєстровцям була встановлена плата грішми і сукном, вони дістали право козацького суду і виборності старшини. Реєстрові козаки повинні були нести сторожову службу, захищати кордони від татар, брати участь у походах, а також допомагати урядові в його боротьбі проти «свавілля та смути».

Тим часом, рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи тут укріплені «засіки». Сукупність цих засік дістала назву «Запорозька Січ». Видатний український історик Д. Яворницький пише, що протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську, й Нову, або Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища, як то: брак води, мала площа, епідемії тощо.

Саме слово «Січ» означало столицю усього запорозького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво. Поряд з цим терміном вживалося і слово «Кіш», під яким розуміли центральний орган управління Запорозької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В 16 — 17 ст. кошовий отаман називався гетьманом війська запорозького. Під час воєнних походів мав необмежену владу

Зрозуміло, що на цю посаду, як правило, обиралися неабиякі вої.

Запорозьке військо ділилося на курені. Курінь — де і своєрідна казарма, у якій постійно жили козаки, і адміністративна одиниця у. самій Січі, і, водночас, завжди готовий до дії бойовий підрозділ, з яких складалося військо запорозьких козаків. Сам курінь — казарма вміщував 150–200 чоловік, хоч загальна кількість приписаних тому чи іншому куріню могла досягти 400–600 чоловік. Більшість з них тільки числилась за ним, проживаючи постійно при своїх господарствах на території, що підкорялася Запорозькій Січі, і з’являлась сюди за вимогою.

Здавна, принаймні з 1651 року, у Запорозької Січі нараховувалось -38 куренів. Сама територія, на яку розповсюджувалася влада Коша, тобто землі від витоків рік Кінські Води, Самари і Вовчої на Сході і до середньої течії Південного Бугу на Заході, від порогів на Півночі до Нижнього Дніпра на Півдні — кордонів Кримського ханства, довгий час не мали будь-якогоадміністративного поділу. Однак, у кішці своєї історії, у період з 173У року по 1775 рік територія Запорожжя ділилася на п’ять районів — Паланок на чолі з паланковим старшиною, що безпосередньо підкорялися Кошу.

Очолював цю військову організацію, як відмічалося, вибраний па кругу кошовий отаман, або просто кошовий. Крім цього у керівництво Коша входили також вибрані оборами усіх козаків військовий суддя, писар, курінні отамани, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, толмач.

Коли вперше оформився склад запорозьких властей точно невідомо. Вважається, що звання кошового отамана існувало з кінця XVI сторіччя, а військового писаря — з’явилося дещо пізніше. Саме слово «Кіш», згідно документів, простежується з початку XVII сторіччя. Отже у житті запорозького війська воно повинно було з’явитися дещо раніше. Перші три головних військових звання: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, складали військову старшину. Крім них сюди входили курінні отамани, старі козаки, колишня старшина, що вибиралася раніше. Вони складали ядро низового козацького товариства. І кошовий отаман і інші старші чини володіли великою дисциплінарною владою, але усі основні питання вирішувались на народних зборах, сходках усіх козаків — крузі. Саме там. приймали рішення про виступи у походи, вибирали старшину, ділили по жеребкуванню земельні угоддя. Круг був останньою і найвищою інстанцією запорозького війська.

***************************************************************************************

Не Конотопом єдиним.

sarafan — Sat, 20 Oct 2012 19:44:18 GMT

*********************************************************************************************************************

Не Конотопом єдиним.

Валентин ГАЙДАЙ

Часи козаччини, Запорізької Січі та Гетьманщини — мабуть, одна з найцікавіших і найбільш досліджуваних та дискусійних сторінок історії України. Тим часом пересічному українцеві залишаються невідомими багато сторінок історії козацтва. Кожен чув про Богдана Хмельницького, Івана Сірка чи Івана Мазепу, але мало хто зможе назвати бодай кілька віх із життя цих історичних постатей. А слова «козак», «Січ», «Запоріжжя» тощо асоціюються в більшості українців, на жаль, із оселедцем та клоунадою сучасних заполітизованих «козаків». Така тенденція спостерігається впродовж 20 років новітньої української державності.

Сторінки козацької історії, особливо до Б. Хмельницького, що досі лишаються в тіні, містять вражаючі факти, про які з тих або інших причин заведено було мовчати, як мінімум, до перебудови. Одна з таких тем — історія козацько-московських конфліктів XVI — першої половини XVII століть. Багато хто чув про розгром московського війська під Конотопом чи про українсько-російський конфлікт 1708—1709 рр., а ось про те, що Москва добрих півтора століття тремтіла від козацької шаблі, широкий загал майже не знає... Це зумовлено багатьма роками радянської та російсько-імперської пропаганди, яка, серед іншого, вбивала українцям у голову, що вони мало не для того з’явилися на світ, аби після Переяславської ради з радістю розчинитися в Московщині.

Насправді ні позитивних, ні навіть помірковано-нейтральних почуттів козацтво до свого північного сусіди не виявляло (як і той — до них), а навпаки — за першої-ліпшої нагоди не гребувало поживитися московським добром та продемонструвати йому свою військову потугу. Не забуваймо, що козаки були підданими Великого князівства Литовського і Польського королівства. Тож спробуємо розповісти про основні віхи московсько-українських конфліктів до часів Хмельниччини.

Першим серйозним козацько-московським конфліктом можна вважати війну між Великим князівством Литовським та Московією, що відбулася на зламі XV—XVI століть.

Велику роль у залученні козацтва до війни з Московією відіграла українська еліта, зокрема черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, чий авторитет серед козаків був високий, оскільки свого часу він прославився як організатор і керівник вдалих походів на Крим. Організовуючи 1515 року похід проти Москви, О.Дашкович та київський воєвода Андрій Немирич ставили собі за мету відвоювати Чернігово-Сіверщину, яка тоді була під зверхністю Великого князя московського. Втім, цим планам не судилося здійснитися, оскільки козацьке військо дуже підвели татари, котрі також брали участь у поході і почали грабувати українське населення Чернігово-Сіверщини, щойно козаки вигнали звідти московитів.

Уже в 1521 р. козаки на чолі з О.Дашковичем повторили спробу походу на Московію. Цього разу удача всміхнулася козацтву, яке дійшло майже до Москви. Великий князь московський Василій ІІІ навіть мусив утікати на північ, покинувши свою столицю напризволяще.

Чергова Московська (відома як Ливонська) війна вибухнула 1558 року. Відтоді приблизно чверть століття військові акції козаків проти Москви були нерозривно пов’язані зі вправним стратегом — руським воєводою Філоном Кмитою-Чорнобильським.

Перша блискуча перемога козацької зброї під головуванням Кмити-Чорнобильського датується 1562 р., коли козаки розбили московське військо під Черніговом і оволоділи містом. Після цього козаки завдали нищівної поразки загонам князя Мещерського і просунулися на північ — до Стародуба.

У 1563 р. на Московію ходив Михайло Вишневецький — двоюрідний брат славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Під час його походу козаки вдерлися в Новгород-Сіверський та Почеп, захопивши багату здобич і бранців, а ще через чотири роки, вже під орудою князів Костянтина Вишневецького, Януша Збаразького та Романа Сангушка, розгромили московське військо біля озера Суші, здобули ряд локальних перемог під Вітебськом, Улою, Кривином. Москва зазнала збитків приблизно на 40 тисяч рублів — величезну на той час суму.

Наступним епізодом козацько-московського протистояння і, зокрема, під орудою оршанського старости Ф.Кмити, була кампанія польського короля Стефана Баторія 1579—1581 років, майже наприкінці Ливонської війни (1558—1583). У розпорядженні Ф.Кмити було близько тисячі козаків. Більшість їх розмістилася в його таборі під Оршею. Крім того, під Полоцьком, де розгортався основний театр воєнних дій, розміщувалося ще 300 козаків, у замку Дінемборк, під орудою Бориса Жаби, — теж триста, а в інших місцях, неподалік Полоцька, — ще близько 400 козаків. Уже на початку 1579 р. козаки оволоділи замками Кашцяни й Красне, що не вдавалося регулярній армії Речі Посполитої. Не забарилися впасти перед козацькою шаблею й міста-фортеці Туровль та Сокіл, чимало сил доклали українські козаки й до облоги основної московської твердині — Полоцька. Але місто встояло. Паралельно козаки під загальним керівництвом Ф.Кмити здійснили спустошливий похід на Смоленщину. Олександр Гваньїні у «Хроніці європейської Сарматії» пише, що козаки «спалили до двох тисяч сіл». Звісно, це перебільшення, проте полонених було стільки, що козаки не знали що з ними робити…

Без найактивнішої участі козаків не обійшовся й наступний — 1580 рік. На той час епіцентр бойових дій перемістився з Полоцька до Великих Лук — ключа від північноруських земель, як влучно зазначив російський історик М.Карамзін.

Стефан Баторій ударив по Великих Луках із заходу й прорахувався, бо саме цього чекали московити. Війська Речі Посполитої було відкинуто на кілька десятків верст назад. Тоді Ф.Кмита ударив із козаками по військах Івана Грозного з півдня, — спочатку перед козаками впали Стародуб і Почеп, згодом похитнулися й смоленські мури, під якими козаки вщент розбили восьмитисячне московське військо. Далі, вдало маневруючи, Кмита-Чорнобильський вибив московські залоги з міст Веліж та Усвяти, відрізавши таким чином шлях московитам до Великих Лук. Невдовзі впали й самі Великі Луки. Під час штурму міста відзначилися козацькі ватажки Гаврило Біруля, отамани Сверговський, Димко.

Наступного — й завершального — року Ливонської війни Філон Кмита знову здійснив успішний рейд Московщиною разом із віленським воєводою Миколою Радзивілом. Московити уникали відкритих боїв, і всі сили, які лишилися після падіння Великих Лук, стягували до Пскова. Козаки дійшли аж до верхів’я Волги й невдовзі приєдналися до основних сил Речі Посполитої. Сам Псков встояв, незважаючи на майже постійні штурми. Проте це не особливо вплинуло на перебіг війни, — Москва програла і стратегічно, і геополітично.

1598 року в Московському царстві спалахнула громадянська війна, викликана династичними та суспільно-політичними чварами, — так звана Смута. Звісно, цим не могла не скористатися Варшава, яка знову звернулася до козаків. Це було логічно. По-перше, Польща прагнула замиритися з козацтвом після широкомасштабного повстання під проводом Северина Наливайка, по-друге — дуже добре пам’ятала попередні роки, коли козаки грали важливу скрипку у військах Речі Посполитої. Отже, козаки брали участь у поході самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія ІІ. Ці два горе-авантюристи ставали — хоч і ненадовго — царями Московії.

Після двох невдалих спроб оволодіти Москвою байками про воскреслого сина Івана Грозного Дмитра тодішній польський король Сигізмунд ІІІ Ваза у 1609 році вдався до прямої військової інтервенції. Спершу королівське військо, яке, звісно, не обійшлося без запорожців, ударило по Смоленську, однак місто було добре захищене, тому король із головними силами пішов на Москву. Далі події розвивалися швидко — польсько-литовсько-козацькі війська ввійшли в Москву, царя-невдаху Василя Шуйського було скинуто, а новим царем оголошено сина Сигізмунда ІІІ — королевича Владислава. На цьому війна мала б закінчитись, а козацтво з тріумфом і здобиччю повернутися додому...

Але невдовзі після того, як у серпні 1610 року перед королівським шатром, розбитим на Дівочому полі поблизу Москви, московити били чолом і присягали, як сказав би відомий український політик, порожньому місцю (Владислав Сигізмундович знав про сумний досвід престолонаслідування обох Лжедмитріїв і не приїхав), спалахнув новий польсько-московський конфлікт. Це було пов’язано з тим, що після від’їзду основної частини козаків із Московії поляки виявилися безпорадними перед росіянами-повстанцями з ополчення на чолі з К.Мініним і Д.Пожарським. Уже 26 жовтня 1612 р. польська залога в Кремлі мусила капітулювати, московська владна верхівка знову порушила клятву й розірвала польсько-московську угоду від 1610 р., обравши царем Михайла Романова.

У Варшаві цю звістку сприйняли як образу і стали готуватися до нової війни. Козацтво раділо, оскільки знало, що без його потуги Речі Посполитій не впоратися. Цього разу козаки діяли під орудою гетьмана Петра Сагайдачного. Найактивніші операції було проведено в червні 1618 р., коли Сагайдачний повів на Москву 20 тисяч козаків. Як за принципом доміно, перед гетьманом П.Сагайдачним і полковником Михайлом Дорошенком падали міста: Лівни, Єлець, Данков, Лебедян, Скопин, Ряжський, Шацьк...

Московський цар кинув у бій свій головний резерв — загони князя Д.Пожарського. Проте Пожарський, який не побоявся у 1612 р. піти проти переважаючих сил поляків, вдав, що захворів. Його замінив князь Григорій Волконський. На початку вересня 1618 р. більшість його загонів були розбиті козаками під Коломною і Зарайськом і, вочевидь, були б знищені повністю, якби не лист королевича Владислава від третього вересня до гетьмана Сагайдачного з проханням якнайшвидше вирушати до Москви. Вже шостого вересня Сагайдачний із козацтвом прибув до околиць Москви й одразу розбив неподалік її мурів кілька загонів князя М.Бутурліна, а ще через два дні козаки приєдналися до основних сил Речі Посполитої під Тушином. 10—11 жовтня відбувся генеральний штурм Москви, проте вона встояла. Після цього Сагайдачний скерував своє військо на південь, аби не дати можливості царському війську отримати підкріплення.

Доки козацтво панувало на південь від Москви, захопивши кілька міст, поляки розпочали мирні переговори з царем. Попри спротив Сагайдачного і королевича Владислава Вази, 11 грудня було підписано Деулінське перемир’я між Московським Царством та Річчю Посполитою, за яким до останньої відійшли Смоленщина, Чернігівщина, Новогород-Сіверський, Стародуб та ще кілька значних міст. Якщо ж Владислав Сигізмундович був не в захваті від миру з Москвою, бо прагнув повернути собі царський трон, то П.Сагайдачний намагався дати раду козацькому війську, чисельність якого на кінець 1618 р. сягнула 40 тисяч чоловік. Тому й не дивно, що козаки ще довго «гуляли» Московщиною.

Фінальним акордом козацько-московських конфліктів XVI — середини XVII ст. стала Смоленська війна 1632—1634 років. За участь у ній козаки виторгували в Речі Посполитої чималих привілеїв, і серед них — визнання православної Київської митрополії. А новообраний король Владислав Ваза в листі від шостого грудня 1632 року обіцяв козацтву розв’язати всі їхні проблеми на найближчому вальному (загальному) сеймі. Отож козацтво охоче долучилося до нової війни. Уже в лютому 1633 р. козаки штурмували Путивль та Новгород-Сіверський, щоправда безрезультатно, а ось із облогою Валуйок козакам поталанило більше. Під час тієї облоги їх очолював майбутній ватажок антипольського повстання 1638 року Яків Острянин.

Найактивніше проявили себе козаки в епіцентрі воєнних дій — під Смоленськом, який на той час контролювався поляками, але був заблокований московським військом на чолі з Михайлом Шеїном. Появу запорожців під Смоленськом поляки сприйняли не інакше як рятівне коло. І мали рацію, —за лічені дні українці зняли московську блокаду, а військо М.Шеїна перейшло до оборони. Після цього, як і в часи Смути, козацькі загони вирушили в рейд — від Путивля до Вязьми, завдаючи поразки за поразкою московським загонам. Втім, у другій половині 1633 р. московитам вдалося поплюндрувати східні українські терени, оволодіти Миргородом, Полтавою, Борзною. Козацтво разом із польськими загонами спинило московський наступ у битві під Миргородом і на початок 1634 р. опанувало ситуацією на Чернігово-Сіверщині. Через це цар не зміг перекинути підкріплення під Смоленськ, і захисники міста капітулювали. У червні 1634 року Московське царство було вимушене укласти принизливий для себе мирний договір.

Як бачимо, не Конотопом єдиним, локальними сутичками доби Руїни та антиросійським повстанням гетьмана Івана Мазепи характеризуються українсько-московські конфлікти. Сподіваємося, що ми донесли до читацької аудиторії історичний мінімум, необхідний кожному, хто має паспорт із Тризубом або вважає себе українцем. Адже історія України, зокрема доба Козаччини, — це не лише морські походи на Туреччину, не лише Національна революція під проводом Б.Хмельницького, а й найактивніша участь запорожців у Тридцятилітній війні 1618—1648 рр. в Європі, походи на Молдавію та згадувані тут військові операції проти Московії. Звісно, до цих подій можна ставитися по-різному, але неприпустимо їх забувати, адже вони — невід’ємна складова нашої минувшини.

Джерело: Дзеркало тижня. Україна

*********************************************************************************************************************