Ми,браття,козацького роду!

У Білицькій громаді до Дня Покрови Пресвятої Богородиці

sarafan — Thu, 14 Oct 2021 12:58:22 GMT

"Юний десантник"- 2021 у Біликах

sarafan — Fri, 06 Aug 2021 09:20:14 GMT

Свято Гончаревого дитинства-2021

sarafan — Mon, 21 Jun 2021 15:30:41 GMT

До 311-ї річниці Конституції Пилипа Орлика

sarafan — Sun, 04 Apr 2021 07:57:58 GMT

Пилип Орлик, який 5 квітня 1710 року в м. Бендерах був обраний козацькою радою новим гетьманом, став першим українським гетьманом на еміграції. Незважаючи на відносно молодий вік, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб, продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині в Литві. Родина Орликів походила з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої. У молоді роки П. Орлик навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, пізніше – у Києво-Могилянської академії, був учнем Стефана Яворського.

Завдяки своїм визначним здібностям випускник академії починає працювати в консисторії Київської митрополії, пізніше – старшим військовим канцеляристом і регентом справами в Генеральній військовій канцелярії, а згодом обіймає посаду генерального писаря. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика (Анною) дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині, що дало змогу йому стати заможним "державцем".

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. Пізніше, у червні 1714 р., Пилип Орлик перебрався в Доматицю і звідти, слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинула і генеральна старшина: брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, а також священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини – Григорій-Петро, Михайло та Яків, дочки — Анастасія-Теодора, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Ненадовго затрималися на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марина-Ганна. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Там народилась ще одна дочка – Катерина. Розпочався багаторічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У своїх останніх листах він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб "заявляти мої права і права моєї нації на Україну". Пилип Орлик помер у Яссах 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися зі своїми рідними.

По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину – особистий щоден-ник ("Діаріуш подорожній"), листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації, серед яких два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі – це "Маніфест до європейських урядів" та "Вивід прав України". Але найважливішим його писемним доробком безумовно стала так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, написана їм у співавторстві з іншими представниками козацької старшини.

Ця пам’ятка ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але й стала новим кроком у їх розвитку. Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав. Більшість положень даного документу мають концептуальний характер і віддзеркалюють особливість українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Пилип Орлик та старшина прагнули поєднати уривки свого минулого та виробити таку модель суспільства, яка б містила у собі найголовніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу.

Гарантією дотримання записаних у Конституції непорушних громадських вольностей повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та "есекураційний диплом" (підтвердження) шведського короля Карла XII.

Більше ніж три десятки років життя, боротьби і поневірянь на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату – Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно – його політична спадщина стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї стали основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації.

(ЦДІАК України)

15 лютого - Стрітення

sarafan — Mon, 15 Feb 2021 10:30:15 GMT

16 грудня. Пам’ятні дати

sarafan — Wed, 16 Dec 2020 12:56:18 GMT

Цього дня, у 1637 році, біля села Кумейки, під час національно-визвольного повстання, відбувся бій між козацьким військом під проводом Павла Бута і польською армією.

Наприкінці травня 1637 у Правобережній Україні вибухнуло повстання під проводом Павла Павлюка (Бута) проти польського панування. Незабаром повстання охопило і Лівобережну Україну, де діяли повстанські загони на чолі з полковниками Карпом Скиданом і Степаном Биховцем. На придушення повстання польський уряд кинув значні військові сили (у т.ч. частини угорських і німецьких найманців; всього близько 15 тисячі чоловік) під командуванням польського гетьмана коронного Миколая Потоцького. Вирішальне бойовисько відбулось біля с. Кумейки (тепер село на Черкащині). В ході бою польським військам вдалося оточити повстанців. Збудувавши нашвидкоруч табір, козаки цілий день відбивали запеклі атаки шляхетської кінноти, яку підтримувала піхота і артилерія. Козацьке військо було гірше озброєне ніж польське: очевидець писав, що «…не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокири»; але йшли «дуже сміло і сердито». Як свідчить Потоцкий, козаки билися затято. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що ніхто з них не хотів «миру!» кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати…». Увечері Павлюк і Скидан з невеличкими силами вийшли з табору і відступили до Чигирина, де сподівалися з’єднатися з іншими повстанськими загонами та поповнити запаси пороху. Основні повстанські сили на чолі з Дмитром Гунею (видатним козацьким стратегом) продовжували бій до пізньої ночі. Різня була страшна. Вбитих козаків було до чотирьох тисяч, поляків – до трьох. На світанку наступного дня повстанці почали відступати до Черкас, а потім – до Боровиці (тепер село Чигиринськорго р-ну Черкаської обл.), де об’єдналися із загоном Павлюка. Через декілька днів під Боровицею розпочався новий бій з поляками. Не маючи змоги зламати опір повстанців, Миколай Потоцький, що мав «промовисте» прізвисько «Ведмежа лапа», запропонував розпочати переговори. Під час переговорів Павла Павлюка, а також інших керівників повстання було по-зрадницьки схоплено (здали свої ж), відправлено до Варшави, де незабаром страчено. А козаків змусили написати принизливого «покаянного» листа (писарем був Богдан Хмельницький, що саме тоді перебував на службі у Станіслава Конецпольського). Таким чином, Річ Посполита серйозно взялася за приборкання козаччини. Щоправда, через 10 років українці під проводом того ж таки Богдана Хмельницького візьмуть реванш і під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями розгромлять польську шляхту.

Укрінформ

Останній кошовий отаман Запорізької Січі

sarafan — Sat, 31 Oct 2020 09:49:15 GMT

Петро Калнишевський: доля останнього кошового отамана

Останній кошовий отаман Запорізької Січі (1765 – 1775 рр.), за легендою визначив місце поштової станції, яка згодом перетворилася на місто Кривий Ріг, канонізований Українською Православною Церквою Київського патріархату (2008 р.)

Петро Іванович Калнишевський (20 червня 1690/(липень 1691), с. Пустовійтівка, Лубенський полк, Гетьманщина (нині Роменський район, Сумська область, Україна) — 31 жовтня (13 листопада) 1803, Соловецький монастир, Російська імперія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765−1775 роках.

Канонізований УПЦ КП у 2008 році (вшановують як Петра Багатостраждального), та УПЦ МП в 2015 році (вшановують як праведного Петра Калнишевського).

Згідно з документами архіву Нової Січі (1734−1775), Калнишевський походив із селянського («мужичого») роду; за іншими відомостями — з українського шляхетського роду Роменської сотні Лубенського полку. Мар'ян Дубецький, в своїй статті: «Доля останнього отамана кошового», подає відомості, що Петро Калнишевський походив з Подільського воєводства, та в московських актах був записаний як «подільський шляхтич».

На Січі, куди, за переказами, Калнишевський потрапив ще в юному віці, у 8 років, він пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. Відзначався своїм розумом та фізичною силою. Був військовим осавулом і відповідав за стан та організацію війська, потім суддею Війська Запорозького низового (1760). У 1762 р. обраний кошовим отаманом, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий із посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і переобирала на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі Катериною ІІ у 1775).

За мужність у російсько-турецькій війні 1768−1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман у віці 80 років став кавалером найвищого ордену Російської імперії - Андрія Первозванного, йому присвоєно військовий чин генерал-поручика Російської армії.

Відстоював земельні володіння і територіальні права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга (1755−1756, 1762, 1765).

Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, про заселення запорозьких земель, сприяючи переселенню туди селян з Лівобережної України, Правобережної України й Слобідської України. Попри вимоги поміщиків, не видавав із володінь Січі втікачів. Уважав створення хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на територію Вольностей Війська Запорозького низового: 1770 р. там налічували 45 сіл та близько 4000 хуторів-зимівників. Калнишевський був людиною заможною і віруючою. Коштом Калнишевського збудовано церкви: св. Трійці в с. Пустовійтівка, Покрови Пресвятої Богородиці в м. Ромни, Свято-Миколаївську в м. Сміле та ін.; придбано багато церковної літератури, фінансував чимало шкіл тощо.

Відомо, що Петро Калнишевський був у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Протягом 1765−1766 рр. кошовий отаман Петро Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорозьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорозьких земель та підпорядкування Війська колегії чужоземних справ.

У 1768 році на Січі спалахнув козачий бунт (так званий «бунт сіроми»), під час якого Калнишевський та козацька старшина ховалися у Новосіченському ретраншементі під захистом московських військ. На другий день загін Калнишевського разом з гарнізоном ретраншементу придушили повстання.

Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.

Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом зі старшиною Калнишевського 25 червня 1776 року заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами і тримати під вартою солдат монастиря».

Петра Калнишевського утримували у казематі № 15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одинарну в'язницю біля Поварні.

Після того кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі нігті, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей.

Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.

Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.

2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1) жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

Привітання з нагоди Дня українського козацтва, Дня захисника України, Свята Покрови Пресвятої Богородиці.

sarafan — Tue, 13 Oct 2020 15:48:15 GMT

14 жовтня, в день свята Покрови Пречистої Богородиці, щорічно відзначається День українського козацтва (згідно Указу Президента України від 7 серпня 1999р.).

Козацтву належить особливе місце в історії України та в історичній пам'яті українського народу. Саме козацтво було тією силою, яка активно впливала на історію України XVII – XVIII ст. День Покрова, 14 жовтня, святкується в усіх козацьких громадах світу дуже урочисто, з молебнями про живих, з панахидами про тих хто відійшов в інший світ, з урочистими загальними зборами козаків. Як писав ще французький дипломат Жан-Бенуа Шерер у історичній праці, виданій 1788 року в Парижі, Покрова Пресвятої Богородиці було для козаків великим святом, оскільки їхню церкву було присвячено Діві Марії. Коли вони бажали обрати нових членів старшини, то збиралися саме у цей день.

Така історична традиція приурочується до дива поразки турків під Азовом у 1641 році. Гарнізон Азова в той час налічував 6 тис. донських і запорізьких козаків, а турецькотатарське військо – 227 тис. чоловік. Штурм Азова розпочався 6 червня 1641 року, але втративши близько 100 тис. чоловік, ворог відступив. У вирішальний час довгої героїчної оборони козацькому гарнізону з'явилося небесне видіння "Діви чудесної в багряній ризі", яке надихнуло козаків на новий подвиг, і до 1 жовтня 1641 року здійснилось дійсно диво: місто звільнилося від облоги.

Сьогодні світле та радісне свято – Покрова Пресвятої Богородиці. Від часів Хрещення Київської Русі і до наших днів це свято духовно об’єднувало наш народ, живило його вірою у повсякчасне заступництво Божої Матері за людський рід, за мир і добро на нашій землі.

Це справжнє свято мужності й самовідданості, свято лицарства і благородства, якими володіють справжні оборонці, визволителі й захисники України, водночас стало уособленим святом усіх чоловіків.
Це свято кожного, хто в той чи інший час віддав свої знання, силу, мужність і професіоналізм справі захисту нашої держави.
З нагоди свята вітаємо усіх, хто носить високе звання захисника України, та бажаємо успіху тим, у кого іспит на нього ще попереду. Шлемо сердечні вітання козацькій громаді, ветеранам, учасникам війни, військовослужбовцям, воїнам запасу, батькам та матерям солдатів та зичимо міцного здоров’я, добра, щастя, злагоди Вам та Вашим родинам.

Почесний отаман громадської організації "Козацька Громада Кобеляцького району" Микола Жук

День в історії - руйнування Запорізької Січі

sarafan — Mon, 15 Jun 2020 12:07:39 GMT

15 червня 1775 року за наказом Катерини ІІ російські війська зруйнували Запорізьку Січ.

План Нової (Підпільненської) Січі, яку було зруйновано 1775 року. Джерело: uk.wikipedia.org

Запорожці допомогли Москві здобути перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з Петром Текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.
Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю. Хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.

15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, все майно та документи вивезли до Петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.

У маніфесті від 14 серпня 1775-го Катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорізької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».

На анексованих землях отримали величезні володіння фаворити і наближені Катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізації «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я.

Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю.

УІНП

Перша Українська Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 року

sarafan — Mon, 06 Apr 2020 19:29:48 GMT