Це козацька громада, яка має унікальний державотворчий чин – козаки в усі віки творили власні республіки, за власними традиціями обирали собі отамана і повністю підкорялися йому. А коли отаман не виправдовував довіри козацької громади, тоді громада, знову ж таки за власними традиціями, забирала у нього надані повноваження і навіть могла засудити його до страти за скоєні злочини.

Запорозька Січ. На українських землях багато століть господарювала козацька громада під назвою "Вольності Війська Запорозького",

чи "Запорозька Січ". Це була окрема держава – козацька республіка на чолі якої стояв її глава – Кошовий отаман. Ця козацька держава мала власний уряд, військо, чітко означені державні кордони, державну мову, релігію, державні системи: господарську, фінансову, податкову, судову, освіти та виховання, вела самостійні міждержавні стосунки з іноземними державами, торгувала з ними. У цій козацькій республіці діяло власне звичаєве козацьке право, яке гарантувало вільне та заможне життя своїм громадянам.

У 1734 – 1775 рр. діяла Підпільненська Січ (чи Нова Січ). Вона була заснована в Червоному Куті між лівим берегом річки Базавлук та правим берегом річки Підпільної. На Січі традиційно розміщувалися 38 куренів, які мали кожен свого виборного отамана. Підпільненська Січ мала паланкову структуру: 9 паланок, які очолювали полковники. Паланки розміщувалися: 6 – на лівому березі Дніпра: Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноїнська, Протовчанська, Самарська і 3 – на правому: Бугогардова, Інгульська, Кодацька.

Поступово Запорозьку Січ було підпорядковано владі гетьмана Кирила Розумовського, який у свою чергу підлягав імператриці Російської імперії. Військове російське керівництво в Україні не рахувалося з владою гетьмана і поводило себе на Україні, як їм забажається. Землі Січі за указом російської цариці Катерини II почали роздавати під заселення іноземцям, а у червні 1775 року за її наказом Січ була повністю знищена російськими військами. На час ліквідації Січі населення республіки "Вольності Війська Запорозького" сягало 200 тис. чоловік. Кошовий отаман Петро Калнишевський 25 років був ув'язнений в кам'яній ямі в Соловецькому монастирі, військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були заслані до Тобольського монастиря, де вони і загинули.

У 1950-х роках рештки легендарної козацької столиці були затоплені при будівництві Каховського водосховища, чим наступні покоління були позбавлені можливості вивчати історію, захоплюватися величчю і славою нашого роду.

Військо Запорозьке. У 1649 році на території сучасної України в результаті національно-визвольної боротьби виникла нова держава під назвою "Військо Запорозьке" (або інша назва – Гетьманщина), яка утворилася внаслідок цієї боротьби, була юридично зафіксована Зборівським договором 1649 року та існувала на території центральної і північно-східної України. Першим правителем цієї держави був гетьман Богдан Хмельницький, який завжди у своїх офіційних зверненнях наголошував на тому, що його держава

є правонаступницею Русі.

Блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами й під Корсунем, поширення повстання на лівобережні та правобережні українські землі, врешті розгром польського війська під Пилявцями й визвольний похід на західноукраїнські землі спричинили відродження української державності.

23 грудня 1648 р. м. Київ урочисто зустрів Богдана Хмельницького на чолі козацького війська. Для народу він став "відновлювачем віри", "рятівником всієї Русі", "батьком вітчизни", "руським Мойсеєм". Вони називали його не інакше як "найяснішим", "від Бога даним", "великим гетьманом".

Українські землі були звільнені від іноземного панування, політична влада перейшла до козацької старшини, відбулося запровадження полково-сотенного адміністративно-територіального устрою, козацьких судів і судочинства, сформована національна армія. Виникла держава республіканська за формою правління і унітарна за своїм устроєм. Козацька республіка під назвою "Військо Запорозьке" мала свій Державний герб, власну територію, Державну мову – українську. Першою столицею цієї козацької республіки стало місто Чигирин.

На розвиток козацької держави "Військо Запорозьке" визначально вплинули три міжнародні договори:

- Зборівський договір 1649 року, підписаний гетьманом Богданом Хмельницьким і королем Речі Посполитої Яном II Казимиром;

- Гадяцький договір 1658 року між "Військом Запорозьким" і Річчю Посполитою;

- Переяславські статті 1659 року – українсько-московський договір, підписаний гетьманом Юрієм Хмельницьким і московським уповноваженим боярином князем О.Трубецьким.

Предметами домовленостей у цих трьох договорах були земля, віра і вольності. Саме ці три елементи визначали незалежний статус козацької держави.

За Зборівським договором:

земля – земля запорозьких козаків вздовж рік Рось і Сула набували статусу федеративного з'єднання польсько-литовської Речі Посполитої, причому вводилася низка обмежень у правах для поляків;

віра – унія з Римською церквою затримувалася, грецьку віру дозволялося сповідувати по всьому королівству і навіть у Кракові, командувати реєстровими козаками призначався лише один із начальників грецької віри, на посаді київського воєводи повинен був бути магнат грецької віри, Київський митрополит грецької віри дістав право засідати в Сенаті серед католицьких єпископів і займати там дев'яте місце;

вольності – проголошувалося прощення Хмельницькому і всім його козакам, відновлення козацького війська в його колишній формі, кількості і вольностях, реєстр козацького війська збільшився до 40 тис. козаків (вони повинні були отримувати сукно на одяг і по десять золотих на зброю).

За Гадяцьким договором, згідно з яким Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав:

земля – Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою "Велике князівство Руське";

віра – унія мала бути скасованою, урівняні в правах православна і католицька церкви;

вольності – зберігалося гетьманство, бойові дії проти Речі Посполитої повинні були припинитися.

Згідно з Переяславськими статтями, які фактично скасовували Гадяцьку угоду:

земля – московські війська розташовувалися в усіх найбільших містах України (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві), їх фінансове та матеріальне забезпечення здійснювалося за рахунок місцевого населення;

віра – Митрополит Київський підпорядковувався Московському патріархату, який, до речі, тоді не був визнаний Константинополем;

вольності – гетьманові заборонялося брати участь у міжнародних справах, козакам заборонялося вести війну, обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників без згоди Москви.

З цього робимо висновок, що з 1659 року Московське царство повело цілеспрямовану політику, направлену на захоплення руських земель і ліквідацію будь-яких прав на неї місцевих руських князів чи гетьманів. Московія не визнавала козацький державний устрій Русі та нав'язувала свою імперську ідеологію, що зумовило виникнення "вічного" конфлікту між московською владою та козацькою старшиною за право володіння руськими землями. Цей конфлікт існує до сьогодні.

Як результат такої агресивної політики Москви по відношенню до незалежної руської держави стало створення імперії під назвою "Росія", яка була проголошена Петром I у 1721 році.

В Советской исторической энциклопедии, том. 12, на сторінках 142 і 210 читаємо:

- "Российская империя – официальное наименование российского феодально-абсолютистского государства, установленное после победы России в Северной войне 1700-21 в связи с принятием Петром I в 1721 титула императора и существовавшее до Февральской буржуазно-демократической революции 1917 (до отречения Николая II от престола 2 (15) марта 1917);

- Россия – название, обозначающее страну и государство, населенное русским народом; в политическом отношении до Великой Октябрьской социалистической революции 1917 означало, как и названия "Российское государство", "Российская империя", всю совокупность территорий, входящих в состав государства и населенных как русскими, так и нерусскими народами".

З українськими гетьманами, які заявляли про свої права, царський уряд розправлявся, як зі звичайними бунтівниками. Їх засилали до Сибіру, катували, знищували фізично: у 1663 році відрубали голову гетьманові Якиму Сомку,

у 1672 році мордували у Москві, а потім заслали з родиною до Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного, у 1786 році до Сибіру разом із сином Яковом заслали гетьмана Івана Самойловича, а його брату Григорію відтяли голову.

У 1708 році вперше було випробувано підступну ідеологічну зброю –

за намагання позбавитися гніту Москви гетьмана Івана Мазепу та його соратників оголосили зрадниками та віровідступниками, а російський царизм – захисником прав і вольностей Русі-України. Розгорнулася політика підтримки зрадників і переслідування патріотів. Щоб знищити національну самосвідомість українців (руських людей), їм стали висвітлювати їхню власну історію

з позицій інтересів Росії.

У середині XVIII ст. в Україні було ліквідовано гетьманство, козацько-територіальний устрій замінено на губернії, звичаєве козацьке право було поставлено поза законом, почалося впровадження кріпацтва.

Розселення українських козаків за межі України спричинило утворення низки нових козацький республік: Задунайської Січі, Банатської Січі, Кубанського, Терського та інших козацьких військ. І всі ці республіки були створені козацькими громадами, які жили за нормами звичаєвого козацького права. Козацькі традиції українські козаки принесли тоді і в Галичину.

1917 – 1921 рр. До 1917 року в Україні зберігався козацький військово-соціальний стан, козаки проходили військову службу в козацьких і в не козацьких полках регулярної російської армії. Царському уряду було вигідно існування такого козацького стану, бо, надавши певну свободу козакам в управлінні своїми землями та суттєво не порушуючи звичаєвий козацький уклад життя, він отримував військо, яке знаходилося в постійній готовності до виконання бойових завдань, добре навчене та матеріально забезпечене за рахунок самих же козаків, військо, якому військові традиції передавалися за спадковістю. Причому козацькі землі Дону, Кубані, Тереку та інші мали офіційний статус "козацьких військових земель", які не входили до складу Росії, а поєднувалися з нею федеративними зв'язками, і на цих козацьких землях діяло козацьке самоврядування за звичаєвим козацьким правом.

Після відречення від престолу російського царя Миколи II козаки стали вільними від зобов'язань перед російськими царями і почали створювати на своїх землях України, Дону, Кубані та Тереку незалежні держави. Були спроби створити єдину козацьку державу, до складу якої увійшли б усі ці землі.

В Україні з березня 1917 року за ініціативою самих козаків, без підтримки державних органів, почали створюватися українські добровільні озброєні формування Вільного Козацтва призначені "для оборони вольностей українського народу та охорони ладу", для управління територіями почало запроваджуватися звичаєве козацьке право. У квітні 1917 р. на козацькому з'їзді у Звенигородці були прийняті такі рішення:

- Вільне Козацтво організовано для оборони вольностей українського народу та охорони ладу.

- Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років.

- Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі,

а також тих, хто мав кримінальні злочини.

- Всіма справами організації завідують ради козацької старшини.

- Командна старшина є виборною.

16-20 жовтня (3-7 жовтня за старим стилем) 1917 р. у м. Чигирині на Черкащині відбувся з'їзд Вільного Козацтва, на якому було остаточно організаційно оформлено "Вільне Козацтво" як політична та військова сила.

У роботі цього з'їзду взяли участь 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих вільних козаків Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані.

Делегати з'їзду зверну¬лися до населення із закликом озброюватися, рішуче бо¬ротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, створювати у селах – сотні, у волостях – курені, у повітах – полки, у губерніях – коші на чолі із сотниками, курінни¬ми, полковниками, отаманами та іншою старшиною.

На з'їзді було обрано Головну козацьку раду (Генеральну ра¬ду) Вільного Козацтва у складі 12 осіб, яка дислокувалася в м. Бі¬лій Церкві. Почесним отаманом Вільного Козацтва став командувач 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський, а наказним військовим отаманом і генеральним писарем Іван Полтавець-Остряниця.

Українська Центральна Рада підтримувала ідею організації загонів Вільного Козацтва та прагнула надати вільнокозацькому рухові чітких

ор¬ганізаційних форм. 13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат затвердив обов'язковий для вільнокозацьких організацій Статут Вільного Козацтва на Україні, який суворо регламентував діяльність вільних козаків. Вільні козаки присягнули на вірність Україні. Загони Вільного Козацтва стали основою формування Армії УНР, Української армії гетьмана П.Скоропадського, а також входили до складу Галицької армії ЗУНР.

У період з січня по березень 1918 р. під час окупації України більшовицькими військами Вільне Козацтво контролювало величезну територію, не допускаючи противника в ці райони. У 1918 році і наступних роках Вільне Козацтво влилося до Українських армій, які безпосередньо від початку були формаціями козацькими. Військові частини, які були сформовані з самих козаків, були боєздатними та високопатріотичними військовими формуваннями. Назви військових одиниць говорять самі за себе: 1-й Український козацький полк ім. гетьмана Б.Хмельницького, Запорозький корпус, Запорозький полк, Гайдамацький кіш Слобідської України, Одеська гайдамацька дивізія, Гайдамацький кінний полк ім. кошового К.Гордієнка, Звенигородський кіш Вільного Козацтва, Дивізії Синьожупанників, 1-ша Козацько-стрілецька дивізія (Сіра дивізія чи Сірожупанна дивізія), Чорноморський і Запорозький козацькі коші, Харківський Слобідський Кіш, Козацький загін ім. Ґонти, Перший кінний полк Чорних запорожців, Запорозька Січ (Юхима Божка) та інші. Були збережені й традиційні принципи формування українського козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні. Те ж стосується й елементів одягу. Запроваджувалися традиційні для українців козацькі однострої: козацькі жупани (червоні, сині, сірі та чорні), шаровари, смушкові шапки із червоними чи чорними шликами, козацькі пояси та ін. Відповідним став і зовнішній вигляд українських козаків з традиційними козацькими вусами, голеними головами, із яких збігали войовничі оселедці.

З приходом до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського почала реалізовуватися концепція розбудови Української Держави 1918 р. на козацько-гетьманських засадах, яка мала ідеологічне підґрунтя і реальну політичну організацію. У червні 1918 р. гетьман видав наказ про організацію козацтва як окремого напіввійськового стану, спираючись на лицарські традиції козацтва, які жили у спогадах населення, з метою створити із заможного селянства добре організований і озброєний прошарок населення, на який міг спиратися гетьман.

У липні 1918 р. було видано "Статут українських козаків", проект якого підготував генеральний писар гетьмана військовий старшина І.Полтавець-Остряниця. Цей документ складався з трьох частин. У першій були сформульовані національно-державні принципи козацького руху в Україні, другу становив "Статут Організації Козацьких Громад" і третя мала назву "Як заснувати козацьку просвіту". Серед окремих положень першої частини визначалися "мета козаків, лад на Україні, справи економічні, суд на Україні, справи козацькі, тактика козаків". Загалом це складало своєрідну програму будівництва козацької держави, в якій головні державні посади мали належати особам козацького стану. Зокрема підкреслювалося, що "на чолі України і Козацького війська, як по нашим стародавнім звичаям, повинен стояти Гетьман і весь останній уряд повинен бути складений на суто історичних умовах. Військова влада на губерніях, належить "Кошовим Отаманам", на повітах – "Полковникам", на волостях – "Курінним отаманам", на селах – "сотникам". Адміністративна влада на губерніях належить "Генеральному Старості", на повіті – "Старості", на волості – "Старшині", на селі – "Соцькому".

Згідно з історичною традицією козакам належало й одягатися. Членам козацьких громад дозволялося, за "прикладом козаків Кубанців і Терців, носити Черкески різнокольорові". На їхньому одязі передбачалися особливі відзнаки, що вказували на належність до козацьких товариств. Крім того, всім військовим отаманам і генеральній старшині належало мати "перначі і бунчуки, а також убрання згідно з історією".

Для козацьких товариств встановлювалися відповідні прапори і хоругви, про що в Статуті зазначалося: "Громада: Має жовто-блакитний прапор і козацьку корогву з одного боку малинову, а з другого – зелену. На Малиновому – Герб України, а на зеленому Хрест та зорі, по карнизам написи і назва громади. Просвіта: Має жовтий прапор з портретами якого-небудь письменника. Братство: Має блакитний з якою не-будь іконою, або святим патроном братчиків. Січовики: мають Малиновий з Гербом війська Запорозького. Генеральна Козацька Рада: Має білу корогву з Нерукотворним образом і Покровою і 12 білих бунчуків. Всі прапори по карнизу обшиті золотою бахромою і мають бути посвячені з великим торжеством".

Для провадження свого діловодства кожне козацьке товариство як юридична особа повинно було мати свою особисту печатку "з надписом і гербом Війська Запорозького".

Основні статті статутів Генеральної козацької Ради, Українських козаків та Організації козацьких громад створили ґрунт для прийняття Радою міністрів Української Держави Закону "Про відновлення українського козацтва", який був затверджений гетьманом 10 серпня 1918 р.

Гетьманським універсалом від 16 жовтня 1918 р. було відновлено українське козацтво. Козаки однієї губернії становили кіш, яким керував кошовий отаман, котрий підпорядковувався гетьману. Кіш складався з кількох полків, в які об'єднувались козаки з декількох повітів. Окрім гетьмана всім козацтвом керувала Велика Козацька Рада, яка складалася з 32 членів.

Керівництво радянської Росії надзвичайно агресивно поставилося до відродження українського козацтва. 24 січня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП (б) випустило секретну директиву, підписану Яковом Свердловим, у якій говорилося: "Провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно всіх козаків, що брали участь – пряму або непряму – у боротьбі з Радянською владою... Конфіскувати хліб і змусити зсипати всі надлишки в зазначені пункти, це стосується як хліба, так і всіх сільгоспродуктів... Всім комісарам, призначеним у ті або інші козачі поселення, пропонується проявити максимальну твердість і неухильно проводити надані вказівки". У 1920 р. радянською владою козацький стан на території колишньої царської Росії був скасований. 25 березня 1920 р. був виданий декрет про скасування "козацьких військових земель", які після цього були включені до складу радянської Росії.

1941 – 1945 рр. З початком Другої світової війни козацтво стало основою творення українських військових частин, які брали участь у боях в різних угрупуваннях військ, у тому числі і тих, що вели бойові дії одні проти других. Козацтво вміло використали уряди двох імперій: Радянського Союзу та Німеччини, які вели між собою смертельну боротьбу. Крім регулярних козацьких військових частин у складі воюючих армій більш характерними для козацтва були військові формування, які застосовували тактику партизанської війни та самооборони на підконтрольних їм територіях. На цих територіях (наприклад, Олевська республіка на Волинському Поліссі) створювалися органи самоуправління та самооборони, які забезпечували там життєдіяльність українського населення, захищаючи його як від радянських, так і від німецьких, польських та інших військових формувань.

Козацькі військові частини для участі в бойових діях на боці Німеччини за визволення козацького краю від радянських поневолювачів почали формуватися у Західній Європі з козаків-емігрантів уже в 1941 році. У 1942 році, коли німецька армія вступила на козацькі землі Дону, Кубані і Тереку, там також почалося інтенсивне формування козацьких військових частин.

Козацький Стан. Восени 1943 року головним центром зосередження козаків-біженців став Штаб Похідного отамана Війська Донського С.В.Павлова в м. Кіровограді, де було сформовано велике військово-господарське козацьке об'єднання під назвою Козацький Стан, до складу якого входили стройові козацькі частини та цивільне козацьке населення, яке не захотіло лишатися на "визволених" радянськими військами землях. В Козацькому Стані було запроваджено козацьке самоврядування за козацькими звичаями.

На початку 1944 року Козацький Стан був переміщений з Півдня України на Захід до Сандомиру, а потім залізницею – в Білорусь, де їм було надано для розміщення 180 тис. га земельної площі. На цих землях козаки створили традиційну для них систему козацьких поселень, в яких діяло звичаєве козацьке право. Козацькі стройові частини Козацького Стану комплектувалися козаками віком від 35 до 50 років, придатними до військової служби, а козаки, старші 50 років і непридатні до стройової служби, направлялися у відповідні військові управління Козацького Стану.

На завершальному етапі Другої світової війни Козацький Стан був передислокований в Північну Італію. Завданням козаків було забезпечення безпеки на територіях, які вони займали в передгір'ях Карнійських Альп.

У травні 1945 року стройові частини Козацького Стану та біженці зосередилися в Австрії в долині ріки Драва між містами Лієнц і Обердраубург, де вони здалися в полон англійській армії. Уряд Англії, за попередньою домовленістю з керівництвом Радянського Союзу, за п'ять тижнів, починаючи з 28 травня 1945 року, передав радянським військам 35 тис. козаків. До середини 1946 року майже всі учасники антирадянських формувань, які утримувалися в таборах союзників, були передані радянській владі. Всі вони були або розстріляні, або замордовані в сталінських таборах ГУЛАГу.

Наш час. Відновлення сучасних козацьких громад наприкінці

XX століття на теренах України відбувалося одночасно із виникненням сучасної держави Україна.

Але досвід розвитку Українського Козацтва як Всеукраїнського народного руху за 20 років існування України як незалежної держави засвідчив, що здійснювати відновлення козацьких традицій лише через існування козацтва у формі громадських організацій неможливо. Козацькі традиції можна відновити лише через існування козацьких громад, а це потребує створення системи козацьких поселень з козацьким самоврядуванням за звичаєвим козацьким правом.

Тобто сьогодення перед українським козацтвом гостро поставило три нагальні завдання:

- запровадження звичаєвого козацького права для регулювання життя козацьких товариств;

- створення системи козацьких поселень;

- запровадження козацького самоврядуванням у місцях компактного проживання козаків.

При цьому ці завдання потрібно виконувати одночасно.

Розробка сучасного варіанту Звичаєвого козацького права, адаптованого до норм чинного міжнародного та національного законодавства, дозволить, нарешті, розпочати активне формування козацьких громад як важливої складової цілого українського козацького народу. Причому процес адаптації має бути двохстороннім: з одного боку – норми Звичаєвого козацького права прописуються з врахуванням норм законодавства, а з другого – у питаннях, які визначають специфічні права козацьких громад, має відбуватися зворотній процес – прийняття окремих нових законів чи внесення змін до вже діючих.

Формування звичаєвого козацького права як своєрідної новітньої Конституції сучасного українського козацтва має відбуватися шляхом постійних консультацій між існуючими козацькими товариствами з залученням фахівців права. Ця Конференція якраз і розпочинає такий процес. Після завершення роботи над проектом цього важливого документу та його затвердження він стане як в Україні, так і за її межами основним правовим документом для всіх без виключення козацьких товариств, які складають Українське Козацтво.

Представниками сучасного Українського Козацтва є нащадки козацьких родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень Українського народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я та високої моральності українського суспільства, використовуючи набутки багатьох поколінь своїх попередників.

Серед сучасних українських козаків знову почали відроджуватися українські козацькі традиції, що відобразилися в козацьких одностроях: популярними стають козацькі жупани, шаровари, вишиванки, смушкові шапки із шликом, козацькі пояси, шаблі та ін.

Але поряд з козацькими організаціями Українського Козацтва в Україні та в інших країнах світу існує дуже багато осередків російського, білоруського, придністровського та інших козацтв, які мають своє власне бачення ідеї розвитку козацтва, по своєму тлумачать козацькі традиції та формують власну ідеологію і систему виховання.

Але для українських козаків – "кшатріїв" українського народу, воїнів, воєначальників, політиків і адміністраторів залишається незмінною ідея їхнього існування – захист інтересів українського народу.                                                                                                    Народна правда