Пилип Орлик, який 5 квітня 1710 року в м. Бендерах був обраний козацькою радою новим гетьманом, став першим українським гетьманом на еміграції. Незважаючи на відносно молодий вік, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб, продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині в Литві. Родина Орликів походила з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої. У молоді роки П. Орлик навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, пізніше – у Києво-Могилянської академії, був учнем Стефана Яворського.

Завдяки своїм визначним здібностям випускник академії починає працювати в консисторії Київської митрополії, пізніше – старшим військовим канцеляристом і регентом справами в Генеральній військовій канцелярії, а згодом обіймає посаду генерального писаря. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було неабияким важелем для просування по щаблях службової кар'єри. Щоправда, одруження 23 листопада 1698 р. з донькою полтавського полковника Павла Герцика (Анною) дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини. Жінка принесла йому в посаг села на Стародубщині, Чернігівщині й Полтавщині, що дало змогу йому стати заможним "державцем".

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер. Пізніше, у червні 1714 р., Пилип Орлик перебрався в Доматицю і звідти, слідом за шведським королем, який зібрався в дорогу до свого власного краю, виїхав у Європу. Разом із Орликом Бендери покинула і генеральна старшина: брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, а також священик Порфеній. Інші скористалися з царської амністії, щоб повернутися на Лівобережну Україну. Із гетьманом їхала численна родина: дружина Анна, сини – Григорій-Петро, Михайло та Яків, дочки — Анастасія-Теодора, Варвара й Марта. Марта і Яків народилися в Бендерах. Ненадовго затрималися на острові Рюгені, де в Орликів народилася дочка Марина-Ганна. Потім родину Орликів було відправлено до Швеції, де гетьман отримав помешкання в Кристиянстаді. Там народилась ще одна дочка – Катерина. Розпочався багаторічний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльності Орлика. Український гетьман залишався вірним своїй меті до кінця днів. У своїх останніх листах він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб "заявляти мої права і права моєї нації на Україну". Пилип Орлик помер у Яссах 24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися зі своїми рідними.

По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину – особистий щоден-ник ("Діаріуш подорожній"), листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації, серед яких два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі – це "Маніфест до європейських урядів" та "Вивід прав України". Але найважливішим його писемним доробком безумовно стала так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, написана їм у співавторстві з іншими представниками козацької старшини.

Ця пам’ятка ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але й стала новим кроком у їх розвитку. Конституція Пилипа Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав. Більшість положень даного документу мають концептуальний характер і віддзеркалюють особливість українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Пилип Орлик та старшина прагнули поєднати уривки свого минулого та виробити таку модель суспільства, яка б містила у собі найголовніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу.

Гарантією дотримання записаних у Конституції непорушних громадських вольностей повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та "есекураційний диплом" (підтвердження) шведського короля Карла XII.

Більше ніж три десятки років життя, боротьби і поневірянь на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату – Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно – його політична спадщина стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї стали основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації.

(ЦДІАК України)